Розділ «Кістяна церква»

із нас чекала. Та ти і сам знаєш, хто вижив,

бо я сиджу перед тобою і напиваюся у дупель.

О, я не народився сивим: були часи, коли волосся

пасмом ебеновим спадало мені на лоба.

Він каже: «Ти не бачиш, дурню…» — і більш

нічого. Далі — вереск.

Та хер йому!

І хер тобі, за осміх скривленого рота!

Вже й не скажу, як рятувався. Вся втеча

видалася сном: зеленим — повним масок темних,

блакитним — повним світлих лиць, а

потім в місті я очуняв, де не лишилось

більше снів, — тут всі сліпі до них, нечулі,

як Меннінг був — він в смертну мить ніяк

повірити не міг, що його гроші — ніц не варті,

що всі його швейцарські банки від пекла

врятувать не зможуть. Прокинувсь від тупого

болю, котрий печінку колупав. Усе мені здавалось, що

ті сірі привиди повстали із нетрів небуття і знов

земля гуркоче під ногами, а мамонти летять увись.