Розділ «Літній грім»

Чим краще завершити збірку оповідань, як не історією про кінець світу? Я написав принаймні одну масштабну книгу на цю тему — «Протистояння». Але цього разу мій письменницький фокус звузився до розмірів булавочного уколу. Я не багато можу сказати про цю історію, хіба що коли я писав її, то думав про свій шикарний «Гарлей» 1986 року. Я вже позбувся його, і то, певно, на краще — мої рефлекси сильно уповільнилися, і я можу становити небезпеку для себе та оточуючих, коли жену трасою під шістдесят п’ять миль на годину. Як же я любив той байк! Пригадую, як після написання «Безсоння» мчав на ньому з Мейну до Каліфорнії та одного вечора десь у Канзасі побачив, як на заході сідало сонце, а на сході піднімався місяць. Я з’їхав із дороги та просто милувався, вважаючи, що то найкраща вечірня зоря в моєму житті. Можливо, так воно і було.

О, мало не забув, «Літній грім» написано в місцині, яка дуже схожа на ту, де ми зустрічаємо Робінсона, його сусіда та бездомного пса на ім’я Ґандальф.

Робінсон почувався чудово, поки Ґандальф почувався так само. Чудово не в тому сенсі, що все було гаразд, а в тому, що вони прожили іще один день. Він усе ще прокидався ночами, часто зі сльозами на обличчі, від яскравого сну, в якому Діана та Еллен були живі, але, коли він брав Ґандальфа з ковдри в кутку, на якій той спав, до себе на ліжко, йому частіше за все вдавалося заснути знову. Щодо Ґандальфа, то псу було байдуже, де спати, і навіть якщо Робінсон тягнув його поближче до себе, проблеми в цьому не було. Тут тепло, сухо та безпечно. Його врятували. Це все, що цікавило Ґандальфа.

Коли з’явилася ще одна істота, про яку потрібно піклуватися, ситуація покращилося. Робінсон проїхав п’ять миль по шосе 19 до сільського магазину (Ґандальф сидів на пасажирському сидінні пікапа — вуха настовбурчені, очі світяться) та взяв собачої їжі. Магазин покинули та, звісно ж, спустошили, але ніхто не чіпав «Юканубу». Після шостого червня про домашніх улюбленців люди думали в останню чергу. Такий висновок зробив Робінсон.

Весь інший час вони сиділи вдвох біля озера. У коморі було безліч всілякої їжі, а під сходами стояли коробки з різними речами. Він часто жартував з того, як Діана чекала на апокаліпсис, але всі ті жарти обернулися проти нього. Проти них обох, насправді, бо Діана точно й подумати не могла, що, коли апокаліпсис врешті настане, вона буде з дочкою в Бостоні, досліджуватиме перспективи навчання в коледжі Емерсон. Якби він їв один, то їжі б вистачило на довше, ніж його самого. Робінсон у цьому не сумнівався. Тімлін сказав, що всі вони приречені.

Йому ніколи не спадало на думку, що бути приреченим — так приємно. Тепла та безхмарна погода. Колись озеро Покомтук гуділо від моторних човнів та гідроциклів («Вони вбивають рибу», — бурчали старі), але цього літа панувала тиша, хіба що десь кричали гагари… однак здавалося, що кожної ночі їх ставало все менше. Спершу Робінсон гадав, що це лише гра його уяви, яку горе спотворило так само, як і думки, але Тімлін запевнив його, що це не так.

— Хіба ти не помітив, що більшість лісових птахів зникли? Ані тобі гаїчиних[358] концертів уранці, ані совиної музики вночі. До вересня всі ці гагари помруть так само, як і ті, яких уже не стало. Риба проживе трохи довше, але врешті-решт теж сконає. Як і олені, кролики та бурундуки.

Щодо дикої природи не було жодного сумніву. Робінсон бачив із дюжину мертвих оленів на узбіччі дороги біля озера. Ще більше їх було на узбіччі шосе 19. Він бачив їх, коли вони з Ґандальфом приїхали до супермаркету «Карсон Конерс» із рекламним щитом: «КУПУЙ СВІЙ ВЕРМОНТСЬКИЙ СИР ТА СИРОП ТУТ!», який тепер лежав написом вниз біля порожньої бензоколонки. Але найбільшими трупарнями для тварин стали ліси. Коли вітер віяв зі сходу — частіше в напрямку озера, ніж навпаки, — сморід був нестерпним. Теплими днями легше не ставало, і Робінсон хотів знати, якою ж тоді буде ядерна зима.

— О, вона прийде, — сказав Тімлін, сидячи в кріслі-гойдалці та дивлячись крізь дерева на клапті світла призахідного сонця. — Земля досі поглинає вибух. До того ж пам’ятаєш, коли ще були хоч якісь новини, повідомляли, мовляв південну півкулю і більшу частину Азії засмоктало в щось на кшталт довічного покривала з хмар. Насолоджуйся сонячним сяйвом, поки воно є, Пітере.

Так, наче він узагалі міг насолоджуватися хоч чимось. Вони з Діаною розмовляли про подорож до Англії — їхню першу з часів медового місяця довготривалу відпустку, — щойно Еллен піде до коледжу.

Еллен, подумав він. Вона щойно відійшла від розриву з її першим справжнім хлопцем і знову почала всміхатися.

Упродовж усіх цих гарних постапокаліптичних літніх днів Робінсон щоранку чіпляв повідок до ошийника Ґандальфа (він гадки не мав, як звали пса до шостого червня; собацюра прибіг із ошийником, на якому висів тільки жетон про вакцинацію штату Массачусетс), і вони йшли дві милі до розкішного котеджного містечка, єдиним мешканцем якого був Говард Тімлін.

Діана колись назвала цю прогулянку раєм миттєвих знімків. Краєвид складався з урвища над озером та сорока миль, які тягнулися туди, до Нью-Йорка. Там, де дорога різко повертала вбік, стояв знак, на якому було написано: «ОБЕРЕЖНО НА ДОРОЗІ!» Ну а діти, що приїжджали сюди на літо, звісно ж, називали цей поворот «Кривою Мерця».

«Вудлендські Акри» — абсолютно приватні та дуже дорогі перед кінцем світу — простяглися за милю звідси. У центрі стояла кам’яна садиба, що припрошувала до ресторану з чарівним краєвидом, п’ятизірковим кухарем та пивним льохом із тисячею сортів та марок. («Більшість із них навіть у рота не візьмеш, — казав Тімлін. — Можеш мені повірити».) Навколо головної будівлі в зарослих чагарником видолинках ховалися з дві дюжини мальовничих «котеджів», частина з яких належала великим корпораціям, аж доки шосте червня не ліквідувало ті корпорації. І до шостого червня більшість котеджів були порожніми, а протягом наступних п’яти божевільних днів, навіть ті декілька людей, які все ще мешкали там, втекли до Канади. Там, згідно з чутками, була вільна від радіації зона. Тоді ще було досить бензину, аби здійснити переліт.

Власники «Вудлендських Акрів», Джордж та Еллен Бенсон, зосталися. Так само вчинив і Тімлін. Розлучений, без дітей, які могли б за ним сумувати, він точно знав, що історія про Канаду була байкою. Тоді, на початку липня, Бенсони прийняли пігулки та лягли в ліжко, слухаючи Бетховена на фонографі з батарейками. Зараз тут лишився тільки сам-один Тімлін.

— Усе, що ти бачиш, — моє, — сказав він Робінсону, поважно махаючи рукою. — І одного дня, сину мій, воно стане твоїм.

Під час цих щоденних прогулянок до «Акрів» смуток Робінсона та почуття дезорієнтації відступали; сонячне світло вабило теплом. Ґандальф обнюхував кущі та на кожен із них намагався надзюрити. Коли пес щось чув у лісі, то хоробро гавкав, але завжди підступав ближче до Робінсона. Повідок був потрібен тільки через мертвих вивірок та бурундуків. Ґандальф не хотів на них дзюрити, він хотів покачатися в їхніх рештках.

Дорога на «Вудлендські Акри» пролягала впритул до стежки, де зараз Робінсон жив своїм самотнім життям. Колись цей шлях перекривали ворота, аби не дати роззявам та потокам таких, як він, рабів зарплати пролізти всередину, але тепер ворота були постійно відчиненими. Дорога з півмилі зміїлася лісом, де навскісне запилюжене світло видавалося таким же старим, як і величезні ялини та сосни, крізь яке воно просочується. Вона проходила через чотири тенісних корти, огинала галявину для гольфу і петляла за стайнями, де лежали мертвими у своїх стійлах колись витривалі коні. На дальньому краї дороги стояв котедж Тімліна — скромне помешкання з чотирма спальнями, чотирма туалетами, джакузі та власною сауною.

— Навіщо тобі чотири спальні, якщо ти там сам-один? — спитав його якось Робінсон.