Розділ «Той автобус — інший світ»

Я не дуже люблю виступати на публіці. Коли стою перед глядачами, то завжди почуваюся якимось самозванцем. І річ не в тому, що я — самітник (хоча до певної міри так і є: можу сам-один поїхати з Мейну до Флориди та бути при цьому абсолютно щасливим). І це не страх сцени, хоча він також досі наявний, коли стою перед двома чи трьома тисячами людей. Це звичний стан для багатьох письменників. Нам значно легше виступати перед маленькими аудиторіями, коли кількість слухачів обмежується кількома дюжинами. Відчуття, що ти не та людина і не в тому місці, породжене глибинним розумінням, що, кого б — чи що б — глядачі не прийшли побачити, вони цього не знайдуть. Адже та частина мене, яка пише історії, існує лише на самоті. А той, хто виходить на сцену травити анекдоти та відповідати на запитання, є лишень жалюгідною заміною справжнього письменника.

У листопаді 2013 року в Парижі я їхав на свій фінальний виступ у «Гран-Рексі»[266] (а там можуть розміститися до 2800 глядачів). Я нервувався і був трохи не у своїй тарілці. Їхав на задньому сидінні великого чорного джипа. Вулиці були вузькими, а трафік — щільним. Я тримав стос папірців — кілька ремарок, уривки текстів — у папці на колінах. На світлофорі ми зупинилися біля автобуса — дві великі машини стояли так щільно одна до одної, що ледь не торкалися. Я зазирнув у вікно автобуса та побачив жінку в діловій сукні, яка, певно, їхала додому з роботи. Тієї миті мені дуже сильно захотілося опинитися біля неї, так само їхати додому, де на мене чекала б смачна вечеря та кілька годин читання при хорошому освітленні в затишному кріслі, а не їхати в театр, битком набитий фанами, мову яких я не розумію.

Мабуть, la femme відчула мій погляд. Або, що ймовірніше, їй просто було нудно читати газету. Що б там не було, вона підняла голову та глянула на мене — між нами був фут, не більше. Наші очі зустрілися. Мені здалося, що в її погляді я побачив неясне бажання опинитися в красивому джипі, який їхав у світ сміху, світла та розваг, а не в її квартиру, де на неї чекає лише маленька вечеря (ймовірно, витягнута з морозильника і розігріта), вечірні новини та все ті самі старі сіткоми. Якби ми могли помінятися місцями, то обоє були б щасливішими.

Потім її погляд знову повернувся до газети, а мій — до папки з папірцями. Автобус поїхав своєю дорогою, а джип — своєю. Та в якусь мить ми були настільки близькі одне до одного, що могли доторкнутися до світу іншого. Тоді мені спала на думку ця історія. І коли я повернувся зі свого заокеанського турне, то сів і миттєво записав її.

Мати Вілсона, не найжиттєрадісніша людина у світі, казала: «Біда триватиме доти, доки в тебе вистачить сліз оплакувати її».

Пам’ятаючи про це, як і про решту народних мудростей, які він завчив, сидячи в матері на колінах (іншою перлиною було: «Апельсин золотий удень, але свинцевий — уночі»), Вілсон завжди турбувався про дорожню підстраховку — він розглядав її як буфер — перед особливо важливими подіями. А яка подія в дорослому житті могла бути важливішою за подорож до Нью-Йорка, де він мав продемонструвати свій портфель та рекламну промову вищому керівництву «Ринку Майбутнього».

«Ринок Майбутнього» був найважливішою рекламною агенцією епохи інтернету. Агенція ж Вілсона «Концепти Півдня» складалася з однієї людини та розташовувалося в Бірмінгемі. Таке щастя не випадає двічі, отже, буфер був життєво необхідним. Він прибув в аеропорт «Бірмінгем-Шателсворс» о четвертій ранку, щоб встигнути на прямий рейс о шостій. Літак мав доставити його в «Ла-Ґвардію»[267] о дев’ятій двадцять. Зустріч, а насправді співбесіда, була запланована на другу тридцять. П’ятигодинний буфер виглядав достатньою підстраховкою.

Спершу все було гаразд. Працівник аеропорту перевірив портфель Вілсона та дозволив покласти його в шафу першого класу, хоча сам Вілсон, звісно, летів економ-класом. Трюк полягав у тому, щоб попросити про це, перш ніж працівників почнуть діймати всі навколо. Втомлені люди не захотіли б слухати, наскільки важливий цей портфель — що він може стати квитком у майбутнє.

Довелося реєструвати ще й валізу, яку Вілсон узяв із собою. Якщо він виб’ється в фіналісти проекту «Зелене Століття» (а це може статися, у нього були гарні шанси), йому доведеться затриматися в Нью-Йорку на десять днів. Вілсон гадки не мав, скільки часу забере визначення переможців, але він не збирався віддавати свій одяг до готельної пральні, так само як і не збирався замовляти їжу в номер. В усіх великих містах ціни на готельні послуги дуже високі, а у Великому Яблуці — просто колосальні.

Усе почало котитися під три чорти, коли літак, який вилетів вчасно, досягнув Нью-Йорка. Потрапивши у повітряний затор, він був змушений скакати та кружляти в сірому небі над пунктом призначення, який пілоти справедливо називали «Ла Гівнардія». Лунали й інші, не вельми-то веселі жарти, а місцями навіть прямі скарги, але Вілсон зберігав спокій. Його дорожня підстраховка була на місці: він мав надійний буфер.

Літак приземлився о десятій тридцять, запізнившись трохи більше, ніж на годину. Вілсон пішов до багажної каруселі, але його речі все не з’являлися. І не з’являлися. І не з’являлися. Урешті залишилися тільки він та бородатий старигань у чорному береті. Каруселлю кружляв невзятий багаж: пара снігоступів та велика, зморена подорожжю рослина з похиленими листочками.

— Як так? Це ж неможливо, — сказав Вілсон старому. — Рейс був без зупинок.

Старий знизав плечима.

— Напевно, в Бірмінгемі переплутали наліпки. Наше барахло, мабуть, летить зараз кудись у Гонолулу. Я собі почвалаю в «Загублений багаж». Хочете скласти мені компанію?

Вілсон пішов за старим, міркуючи над висловом матері. Він дякував Богу, що принаймні портфель був у нього.

Вони вже наполовину заповнили бланк про втрату речей, коли оператор із обробки багажу голосно гукнув їм:

— Джентльмени, це належить комусь із вас?

Вілсон обернувся та побачив свою картату валізу. Схоже, вона була мокрою.

— Вона впала з візка, — пояснив оператор, звіряючи прикріплену до квитка Вілсона квитанцію на отримання багажу з квитанцією на валізі. — Час від часу таке трапляється. Ви можете взяти бланк скарги, якщо щось розбилося.