Розділ «Смерть»

У «Волоссі Гарольда Ру», певно, найкращому романі про письменство з усіх опублікованих, Томас Вільямс пропонує нам приголомшливу метафору — можливо, навіть параболу — того, як народжується історія. Він витворює у своїй уяві темну рівнину, вглибині якої горить маленький вогник. Один за одним із темряви виходять люди, щоб зігрітися біля нього. Кожен приносить трохи палива, і врешті-решт маленький вогник обертається багаттям, навколо якого постають персонажі, м’яке світло осяює їхні обличчя, і кожне з них по-своєму прекрасне.

Однієї ночі, лежачи в ліжку на півдорозі до сну, я побачив дуже маленький вогник — по суті, гасову лампу — і чоловіка, що намагався читати газету при світлі цієї лампи. Інші чоловіки прийшли зі своїми лампами, відкидаючи чорні тіні на похмурий пейзаж, який виявився Територією Дакота.

До мене часто приходять подібні видіння, хоч мені й незручно визнавати це. Зазвичай я не розповідаю історій, які вони в собі несуть; часом полум’я гасне. Проте саме цю потрібно було розповісти, бо я знав напевне, якою мовою хотів би написати її: сухою та лаконічною, такою несхожою на мій звичний стиль. Я не мав жодного уявлення про те, куди веде ця історія, але був абсолютно певен, що мова сама доведе мене до кінця. Так воно і сталося.

У Джима Трусдейла була хижка на західному боці закинутого ранчо його батька, і він був саме там, коли його знайшли шериф Барклі та півдюжини добровольців із міста. Одягнений у брудну куртку, він сидів у кріслі біля холодної грубки та читав при світлі ліхтаря старий номер «Піонера з чорних пагорбів»[103]. Чи, принаймні, проглядав.

Шериф Барклі стояв у дверному прорізі, майже повністю затуляючи його собою. У руках він тримав ліхтар.

— Ану виходь, Джиме! Виходь із піднятими руками. Я поки не дістаю револьвер, і, повір, мені не хочеться цього робити.

Трусдейл вийшов. Він усе ще тримав в одній із піднятих рук газету. Стояв там і дивився на шерифа своїми вицвілими сірими очима. А шериф дивився на нього. Решта присутніх також витріщалися на чоловіка; четверо з них сиділи на конях, інші двоє — мостилися на старій підводі з жовтим написом на боці: «ПОХОРОННЕ БЮРО ГАЙНСА».

— Як бачу, ти навіть не питаєш, чому ми тут, — сказав шериф Барклі.

— І чому ви тут, шерифе?

— Де твій капелюх, Джиме?

Не випускаючи газети з рук, Трусдейл поклав долоню на голову, шукаючи свій блідо-коричневий капелюх, якого зараз там не було.

— Він у твоїй хижі, так? — спитав шериф. Здійнявся холодний вітер, пошарпав кінські гриви, придавив траву — і побіг по ній на південь дрібними хвильками.

— Ні, — каже Трусдейл, — гадаю, що не там.

— Тоді де?

— Я його, напевно, загубив.

— Ти маєш залізти у фургон, — наказав шериф.

— Я не хочу їхати в труповозці, — заперечив Трусдейл, — погана прикмета.

— Тобі все одно не пощастило, — буркнув один із чоловіків. — Ти влип по самі вуха. Ану лізь.

Трусдейл підійшов ззаду до фургона та видряпався на нього. Знову налетів вітер, сильніший, і чоловік підняв комір куртки.