Розділ «Кістяна церква»

Слова не варті ні гроша, а тиша — дуже дорога.

То що я там казав?)

Двадцять і ще дев’ять у поході вмерло, і з ними баба.

Цицьки у неї були файні, та зад кістлявий.

Знайшли її в багатті згаслім обличчям вниз,

і попелясті візерунки вкривали шию й ніс.

Та не згоріла. Жар остиг, коли вона упала, —

вже мертвим полум’я було, як і вона сама.

Не замовкала ні на мить, а як вмирать — і слова не сказала.

Що, кажеш, люди — то вінець всього? Та хер

тобі і матері твоїй. Якби в твоєї мамці був один,

вона би уже батечком була.

«Я — антрополог», — всім казала. Та не було уже, повір,

ні граму вченості у ній, як з попелу її тягли.

Обличчя вкрила чорна сажа, а очі —

кіптява взяла. Чого померла? Та бог знає.

Той педик Дорренс нам казав, що, певно, то інсульт напав,

а він єдиний з нас усіх на лікаря хоч трохи схожий.

Що ти загаявся? Неси мені заради Бога віскі,

життя без нього — скорбний шлях!