Розділ чотирнадцятий

Насміявшись досхочу, Ленгдон сів з одного боку Мускви, Брюс — із другого. Набивши тютюном люльки, закурили. Мусква ж не міг навіть лапою ворухнути.

— Он які ми мисливці! — мовив Ленгдон по деякім часі. — Пішли на гризлі, а вполювали оце!

І він зиркнув на ведмежа. Мусква дивився на нього такими серйозними очима, що Ленгдон на мить онімів. Тоді неквапно витяг люльку з рота і випростав руку.

— Ведмедику, ведмедику, гарний ведмедику, — почав він лагідно.

Мусква нахилив маленькі вушка вперед. Круглі оченята блищали, як дві намистини. Брюс непомітно для Ленгдона усміхався, очікуючи чогось іще.

— Ведмедик не кусається, ні... Ні-ні, ти гарне мале ведмежа... Не бійся, ми тебе не скривдимо...

За мить вершини гір здригнулися від нелюдського зойку, бо гострі, як голки, Мусквині зуби вчепилися у палець Ленгдона. А Брюс несамовитим реготом остаточно розлякав усе живе на милю навкруги.

— Ох ти ж мале бісеня! — лайнувся Ленгдон, а потім не витримав, і, посмоктуючи вкушений палець, теж засміявся. — Спритний, хоч куди! — додав він сміючись. — Брюсе, а назвімо його Кусачкою! Ти не повіриш, але відколи я в цих горах, мені завжди хотілося упіймати ведмежа! Я заберу його із собою, додому! Кумедне звірятко, правда?

Мусква крутнув головою — все решта було туго стягнуте сорочками, як мумія фараона, — та покосував на Брюса.

Ленгдон звівся на ноги й обернувся до вершини. Лице його стало твердим, наче камінь.

— Четверо собак! — озвався він, неначе розмовляючи із самим собою. — Три там внизу — і одна нагорі! — Хвильку помовчавши, додав: — Щось я, Брюсе, не можу цього зрозуміти. Ми вполювали з ними півсотні ведмедів — і всі залишилися живі-здорові!

Брюс саме вовтузився з Мусквою, лаштуючи до згортка щось схоже на ручку із ременя з оленячої шкури, щоб нести його, як звичайне цеберко. Підвівся, тримаючи згорток за «ручку».

— Ми маємо справу з ведмедем-убивцею, — пояснив він. — Коли доходить чи то до бійки, чи то до полювання, ти не знайдеш у світі лютішого звіра, ніж м’ясоїдний гризлі. Собакам, Джиммі, цей ведмідь не по зубах, і якщо ніч настане не скоро, то жоден твій ердель назад уже не повернеться. От як стемніє, тоді вони відчепляться від нього, якщо там ще хтось уцілів. Старий бурмило чув наш запах, і можеш битись об заклад, він достеменно знає, що збило його з ніг отам, на снігу. Тепер він дає драла, не зупиняючись, і швидкість у нього нівроку. Якщо хочемо зустрітися з ним знову, доведеться протупцяти миль зо двадцять, не менше.

Ленгдон забрав рушниці, і вони рушили схилом униз. Першим, тримаючи згорток із Мусквою, ішов Брюс. Дійшовши до забризканої кров’ю скелі, де тривала запекла сутичка гризлі із собаками, Ленгдон схилився над ерделем, якого Тор позбавив голови.

— Це Бісквітна, — сказав він. — А ми вважали, що вона єдина боягузка в усій зграї. Ще двоє — Джейн і Тобер. А старий Фріц залишився там, на вершині. Послухай, Брюсе, це ж найкращі з наших псів!

Брюс зазирнув за край карниза і показав униз:

— Там ще один, його просто жбурнули з гори! — тихо промовив він. — Це, Джиммі, вже п’ять!

Ленгдон подивився за край урвища, щосили стиснув кулаки, і з його грудей вихопився здушений зойк. Брюс добре зрозумів, що він означав. З карниза добре було видно чорну пляму на грудях собаки, яка лежала навзнак на дні стофутового провалля. Лише одна собака з усієї зграї мала таку мітку. То була улюблениця Ленгдона, та й, зрештою, всього табору.

— Діксі! — вигукнув він. Лиш тепер він відчув, що таке справжня лють. Нарешті відвівши очі, обернувся до Брюса й додав: — Ось тобі іще одна причина, чому я маю вполювати гризлі. Поки він ходить тут живий, мене жодні коні від цих гір не відтягнуть. Присягаюсь, якщо він тільки звідси не втече, я його порішу.

— Не втече, — коротко запевнив Брюс. Тримаючи Мускву в руці, він пішов униз.