— Я думаю,— пирхала вона, знову підставляючи йому губи.
А потім вони ще довго гомоніли, сидячи на підстеленому піджаку Едека.
Хлопець дивився на помережаний довгими тінями ліс, слухав щебетання пташок, милувався буйною зеленню і цвітом.
— Знаєш,— мовив,— ця пуща дуже гарна. Мені здається, що я зрісся з нею, що ніде, окрім неї, не був. Хотів би лишитися тут назавжди...— І замовк. Згадав свої думки про це. Адже для нього, власне, тут немає місця. Добре бажання — цього ще мало. Той, хто хоче бути в лісі, повинен і сам щось давати лісові. Едек заздрісно подумав про Метека, про його майбутнє навчання в лісовій школі. Та й Віка...
— Ти теж збираєшся в лісову школу?
— Так, на той рік,— пожвавішала дівчина.— Чого ти питаєш?
— Хотів знати. Виходить, тебе тут цілими місяцями не буде. А я?
У виразі її обличчя було якесь велике, напружене чекання. Але Едек нічого не сказав, посмутнів тільки.
Уже не вернувся попередній безтурботний настрій. Якась хмара наплила на їхні думки.
Дома на них чекали. Дзядоні обоє були якісь урочисті, навіть одягнені по-святковому.
На столі поміж тарілками стояла пляшка прозорої горілки солом’яно-салатового кольору, Едекові вгадалися перші весняні серпанки на березах, які після зими повертаються до життя. Вони були такого ж ніжного кольору.
Віка з неприхованим подивом поглядала на батьків.
— Що ви тут затіваєте? — прошепотіла вона.
Старший лісничий усміхнувся, налив горілки, підвівся з чаркою в руді.
— Сьогодні в обід бачив я прокурора...— Він трошки переждав, зиркнув по-змовницькому на доньку, яка зненацька зашарілася, либонь, уперше відтоді, як Едек познайомився з нею. І вів далі: — Дізнався від нього про один факт. Віка відрекомендувалася йому як наречена підозрюваного Залєського... Що ж тут робити? Не лишається нічого іншого, як поздоровити вас і проголосити тост за ваш успіх.
Уже втретє геть ошелешений Едек помітив у очах старшого лісничого ті самі бісики, які так добре знав у Віки. Дівчина спочатку жахнулась, а потім опустила голову і сиділа, не наважуючись підвести очі.
Випили. Горілка була холодна і чудова на смак. Настояна на травах.
Дзядоньова розчулилась, пухлими руками ніжно обнімала молодих. Едек остовпів, відчуваючи на лобі поцілунок пана Дзядоня. «Як у давніх романах»,— подумав, а проте вся ця сцена видалася йому прекрасною.
Тільки через деякий час до Віки повернулася її звичайна впевненість.
— Ловко я влаштувалася в цій справі. Татко так присадив мене. Виходить, ніби я перша освідчилась... То була вимушена ситуація. Але тепер я вже не могла відступити, бо...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Там, де козам роги правлять» автора Паукшта Евгеніуш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XXVIII. Знову в Сумах“ на сторінці 6. Приємного читання.