Розділ «XXVIII. Знову в Сумах»

— Виходить, Віля все-таки помогла... Бо ми непевні були. Він так суворо прийняв її...

Едек вирячив очі.

— А ви знаєте?

Молодий мазур вибухнув сміхом.

— Певно, що знаю. Ми через місяць одружуємось, як же я міг не знати?

Едек усе ще нічого не розумів. Питально глянув на Віку, але з виразу її обличчя збагнув, що й вона розуміє не більше за нього. Усміхнувся непевно, бо що він міг сказати?

Мазур дивився то на нього, то на неї. І ще дужче зайшовся сміхом. Віля теж весело поблискувала очима.

— Ми разом придумали це,— показала вона на нареченого.

Едек уже зовсім отетерів. Тоді мазур доказав усе.

— Бачите, в ту ніч ми з нею вдвох гуляли... Але кому до того діло. Ми були певні, що тут діється якась кривда, то як же не рятувати людину? Коли б не ви, то й Вілі не було б зі мною.— Він досить безцеремонно пригорнув дівчину до себе. А вона геть зашарілася — збентежив і цей жест, і сказані раніше слова про ту ніч...

Тепер і Віка не могла стримати сміху. І Едекові все видалося дуже забавним.

Коли від’їздили, мазур звернувся до них урочисто й поважно:

— На нашому весіллі ви неодмінно будете. Ми ще приїдемо запросити вас.

А потім, усміхаючись, глянув на них:

— Щось мені здається, у вас теж весілля не за горами, еге ж?

Едек не пам’ятав, чи він коли в житті був так збентежений. А бодай їй всячина, цій парі. Але в той же час якась тепла хвиля хлюпнула в його серце. Віка, весілля... Що за марення!

Напівдорозі назад він раптом з’їхав на бічну стежку. Оглянувся на дівчину. Вона схвально кивнула головою.

— Розумієш, мені хотілося тебе поцілувати,— сказав, обнімаючи її.— Дома нас жде твій батько...

— Нарешті,— зітхнула Віка. В її очах блиснули бісики, кінчик носа зморщився.

— Віка.— Едек на мить одірвався від неї.— Я так сумував за тобою.