Розділ «XXVIII. Знову в Сумах»

— Це Дзядоньова, будьте ласкаві, покличте дочку...— І передала трубку Едекові.

Він почув її голос, про який стільки думав удень і вночі, коли був’ у в’язниці: «Мама? Що сталося?..» Хлопець кашлянув і сказав:

— Це я, Віко...

Раптова тиша в трубці занепокоїла його. В чому річ? А тоді дівчина вигукнула його ім’я, голосно, дуже голосно, і одразу почала розпитувати — де він, коли випустили, як себе почуває, що тепер робитиме; нарешті сказала, що сьогодні вона раніше звільниться з роботи, бо... Не докінчила речення, але ж він і так знав.

Дзядоньова стояла, склавши руки на фартусі, і всміхалася. Едек поклав трубку, приголомшено глянув на господиню, закусив губу, в очах йому щось затуманилося. Боже, не можна ж плакати, це ж соромно. Але йому було так добре, так радісно, він відчув себе в цю мить таким щасливим.

І через годину, сидячи в Сумах за столом, перед тарілками, які щедро наповнювала пані Гелена, Едек усе ще не міг отямитися від тієї великої-превеликої радості. Скінчилися перші сердечні привітання. Лісничий поволі смоктав червоне вино, яке появилося на столі спеціально задля такої оказії, мружив очі і в подиві хитав головою:

— Облиш, людино добра, щастить же тобі! Як сам чого не натвориш, то за іншого посадять. Це була брудна справа. Ми вже по-всякому пробували воювати за тебе, аякже...

— Знаєш, я зовсім не міг учити. А іспит на порозі,— додав Метек.— Тепер уже буду спокійно надолужувати.

— З ним іще півбіди. А от Міхал зовсім здурів. Ходить і ходить за всіма по п’ятах і переконує, що ти не винен, що то помилка, що він знає це найкраще. І до Піша їздив, добивався навіть побачення з тобою в тюрмі. Не сповна розуму хлопець. Хоч, правда, і йому на голову впало багато чого. То Кульчик загинув, тоді тебе посадили,— швидко сиплючи словами, розповідала пані Гелена.

— Пийте, хлопці, а мені треба на роботу. Добре, що все це вже скінчилось... Але тепер я не дивуюся, що ти в Ольштині побив того Красавчика. Так йому, негідникові, й треба, де ж це видано — свою вину звалювати на когось!

Вино було слабеньке, проте Едекові шуміло вже в голові. Як тільки появилася змога, він вирвався і побіг на озеро.

Крізь перисті молочно-білі хмари час від часу грайливо виглядало сонце. Тоді вода, що ліниво хлюпотіла об береги, іскрилася, відбиваючи світло. Недалеко від берега плавали норці, вони то сиділи, погойдуючись, на воді, то швидко, мов живі торпеди, кудись мчали. Над лісом терпляче ширяв великий яструб.

Едек з розгону вискочив на поміст, відштовхнувся і пірнув у глибоку воду, аж бризки фонтаном полетіли вгору, а норці мелькнули задками і — тільки й бачили їх. Вода на глибині була темно-зелена від водоростей, які густо вкривали дно. Розігріте тіло стягнув холод. Тим приємніше було вгорі, у теплій, залитій сонцем воді на поверхні озера. Едек плив рівно, спокійно, радіючи, що знову може купатися, лякати норців, підставляти обличчя сонцеві.

З берега почулося собаче гавкання. Хлопець озирнувся. Рапсод — за цей час він виріс, але був такий же незграбний — завзято гавкав, ніби гукав Едека, невдоволений, що досі не мав можливості привітатися з ним. Едек покликав пса, той замахав од задоволення хвостиком, підбіг аж до води, доторкнувся її лапами, але зараз же відступив, нетерпляче скиглячи.

Було тепло, спокійно. Хлопець ліг на піску, відпочивав. Як добре, що вже не треба думати і нервуватися, злякано зазираючи в майбутнє, де було стільки всяких пасток. Він гладив пса, який хекаючи від утоми, теж витягнувся рядом. Незчувся, коли й задрімав. Рапсод, задоволений, що на його шерсті спочиває дружня рука, теж заснув.

Так і застав їх Міхал. Довго стояв, з усмішкою дивлячись на білого голого хлопця і темного кошлатого пса.

Едек розплющив очі. Сонце сховалося за молочною хмарою, стало холодніше.

— Міхал! — Він схопився на ноги, обняв лісника за шию, поцілував і затанцював навколо нього танець радості.

— Навіжений, ти збожеволів у тюрмі,— тихенько шепотів щасливий Міхал, а його великі карі очі якось підозріло заблищали.

Нарешті Едек заспокоївся, важко дихаючи, глянув на товариша, побачив той блиск і подумав, що задля такого привітання, може, й варто було пережити ті десять днів гіркоти, непевності та гніву. Далебі, варто...