Розділ «XXVI. Грім з ясного неба»

— Добре діло! Глянь у вікно.

— Світає,— потвердив Едек.

— Отож. Я не думала, що поцілунки бувають такі довгі.— Вона вже повернулася до свого звичного глузливого тону.— Тікай, Едек, завтра знову прийдеш...

Повертаючись до Сум, він так виспівував на все горло, що аж ліс принишк.

Поволі займався день. Скоро, як завжди влітку, стало вже видно. Верхівки беріз, вкриті липким ясно-зеленим листям, зарожевіли, заряхтіли в ранковому світлі.

Едек задоволено подумав, що сьогодні йому вже не треба їхати трактором до Піша. В лісі не лишилося жодної колоди з зимової вирубки. Він добре виспиться, а потім огляне й почистить трактор. Звик до свого тягача, все-таки кілька місяців були разом, і трактор ніколи не підводив його. Добра машина.

Хлопець потягнувся. Він оце залюбки викупався б. Вода, правда, ще не нагрілася, холодна, аж пече, коли встромиш руки, та це нічого, потім можна буде побігати берегом, розігрітися. А сон — то пусте, він взагалі не лягатиме. А може, податися з блешнею на щупака? З Метеком вони бачили в озері великого хижака, один раз вискочив із води, женучись за рибою. Кілограмів десять, мабуть, заважив би. От позмагатися б із таким велетнем!

Зійшов трохи вбік, зірвав усипану цвітом гілочку з якогось невідомого йому куща. Дрібненькі квіточки були наче в букетах, між пелюстками сяяла золотава серединка. Квіточки пахли свіжістю, лісом.

Дорога вийшла на відкрите місце, попереду видніли смужки гаїв і невеличкі поля коло лісництва. З комина струменів сизий дим, вузькою стьожкою піднімаючись прямо вгору. Едек подумав, що це на годину.

Він став, дивився на хати, які рожевіли в сонячних променях. Червона черепиця була вкрита легеньким нальотом моху. У вікнах сяяли відблиски ранкового світла. В голові зринула думка, що ось уже майже вісім місяців він прожив у цій захованій серед лісу хаті, край світу, де козам роги правлять. Життя тут ніби простіше, людей мало, а проте він так багато пережив тут за цей короткий час, зіткнувся з багатьма невідомими доти проблемами, багато передумав. Від страшної свідомості того, що він убивця, аж до першого справжнього кохання. Дивно, що на такому безлюдді нашарувалося стільки всяких справ.

Едек здивувався, які висновки несподівано спали йому на думку. Останнім часом він бачив у житті багато такого, що доти проходило повз його увагу.

Щось сталося в його житті, щось увійшло в нього, пов’язане з іменем Віки. Хлопець уперше відчув, що він не сам. Був якийсь блаженний спокій в тому усвідомленні.

В кущах радісно засвистав дрізд. Едек якусь мить слухав і раптом завторував йому, вкравши у дрозда мелодію. Птах здивовано замовк, затріпотів поміж гілками, а потім, розсердившись, засвистів знову, силкуючись перекричати свого незвичайного суперника. Едек змінив мелодію, дрізд одразу ж підхопив її і зайшовся ще дужче.

Сміючись, Едек подався додому. Біля дверей зіткнувся з лісничихою, що, заклопотана, бігла з якимись відрами.

— Так рано? — запитав він, усміхаючись.

— Ет, парилися три години. Руда телилася, важко було. Але вже все. І теля здорове, як воно й розрослося таке?

Уста її розтулились од подиву, Едек побачив золоті зуби. І раптом хлопець схопив жінку за руки, обкрутив навколо себе.

— Пусти, божевільний, тобі весна так памороки забила, що вже з старими бабами заграєш? — сміялася лісничиха, зворушена його настроєм.— Ой, Едек, Едек, гляди, щоб з того весняного воркування та не було клопоту в лютому...

Едек пішов разом з нею. Метек стояв з батьком поблизу хліва. Стомлені були і тепер з полегкістю підставили обличчя сонцю.

— Що, акушерство скінчилося?