Розділ «XXVI. Грім з ясного неба»

— Ні. А ти, мабуть, знаєш. Ти уже кохав?

— Так ще ніколи.

Коли вони знову посідали в кабінеті старшого лісничого, Едек мусив вернутися до тієї теми. Мусив, хоч це йому зовсім не було приємно. Але він повинен був їй це сказати. І не тільки про дівчат, а взагалі все. Про всякі ольштинські справи, про пиятики, про легкі заробітки, про бійки і скандали. Нехай знає його таким, яким він справді є.

Віка слухала, поглядаючи з-під ліниво приплющених повік. Він не знав, як глибоко вражають її його слова. Розповідав. Геть усе. Від тієї шмаркатої Касі, з якою цілувався ще в восьмому класі. І до того, що було вже тут...

— Знаю,— перебила його дівчина.

Може, вона й мала слушність, навіщо згадувати Зосю? То вже відоме і ще дуже близьке. І він розповідав про інше. Про те, що трохи оскандалився із своїм життям. Повис десь посередині. Але він пошукав собі якусь кращу роботу. Бо тепер треба інакше думати, правда ж?

Озвалася несподівано:

— Батько вчора спитав мене, що ти закінчив. Я сказала... І подумала, що батьки набагато раніше знали, що з нами діється. Може, раніше, ніж ми самі.

Його схвилювала згадка про батька.

— Питав про мене...

— Так. І ще я сказала, що ти маєш намір учитися далі. Може, я погано зробила. Але, розумієш, мені вже набридла канцелярська робота. Вона нічого не дає. На той рік піду, мабуть, услід за Метеком.

— У лісову школу?

— Напевне. Точно ще не знаю.

— А чого ти зв’язувала це зі мною?

— Так, без ніякої думки.

— А все те, що я розказував? Як ти на це?

Віка притулилася до нього.

— Та хіба я цього не знала? Про тебе ж стільки говорили в Піші. Але те все минуло.

Знову цілувались. І як цілувалися! Не могли віддихатись. Її губи вже не були холодні...

Світанок, зазирнувши у вікно, змішався із світлом лампи на письмовому столі. Віка аж у долоні заплескала: