Розділ «XXV. Несподівана зустріч»

— Іди спи. Я не збожеволію і не захворію від туги. Роботу я ж добре пильную. Це, розумієш, трохи інше. Я хочу, щоб Клем уже назавжди лишився зо мною. Він тоді так поміг мені. Хочеться, щоб і тепер помагав. І тому я повинен усе пам’ятати. Бачиш, він дуже добре знав людей, розумів світ. Тільки тепер я збагнув це. З того, що він написав.

І знову усміхнувся сумно й дуже-дуже сердечно.

Лягаючи в холодну постіль, Едек ще не зовсім розумів сенс цієї чудної розмови. Міхал наче став доросліший після Клемової смерті. Ніколи раніше він не говорив так, як тепер. Часом його важко було зрозуміти, але ж він мав слушність. Це правда, з Клемом. Адже й він, Едек, потроху відкривався перед ним, хоча б у ті їхні рибальські ночі, коли вони лишались удвох біля вогню. І йому щось дали відповіді Клема, його зауваження... А Міхал... і справді — чого вони бояться, чого, власне, хочуть од нього? Це якась глибока дружба. Може, від того і горе буває глибше. Клемові батьки і та його мила дівчина певно ж сумують не менше, ніж Міхал, але то нікого не дивує, то природно. Інша річ, коли так переживає людина зовні чужа. Бо ніхто не розуміє, що їх об’єднувало...

Едек подумав, що завтра скаже про це лісничому і Метекові. А взагалі вся ця сумна і гнітюча подія не тільки Міхала вибила з колії. Йдеться не про тугу чи жаль, а про щось глибше, хоч і вторинне. Адже й у ньому самому щось зламалося, змінилось. Він якось інакше, в іншому світлі побачив багато речей.

Одне привертало його увагу. Клем ніколи не відзначався нічим особливим. Був такий, як і всі вони. Мав свої любовні історійки, такі кумедні були оті його захоплення і розчарування, в романтичному стилі і трохи якісь дитячі. Бродив, як і вони, по лісі, разом з ними ловив рибу. Сміявся, жартував, бував упертий, навіть дивакуватий. Здавалося, нічого особливого в ньому не було. Бо й письменницьку творчість його мало хто знав, він ще тільки починав.

А тепер, коли Клема не стало, погляд на нього змінився. В очах Міхала він набув величезної ваги. Всі мешканці погорілого села прийшли ховати його, говорили про те, що вони надумали при в’їзді в село поставити меморіальний камінь на честь людини, яка загинула, рятуючи дитину. Еля казала, що з Клемом загинув великий талант. І самому йому, Едекові, спогади про того хлопця дали багато цінного...

То як же воно справді? Чи Клем стояв якось вище від усіх них, чи тільки красива, хоча й зовсім не потрібна смерть породила оту легенду?

Здвигнув плечима. Не так просто все це. Коли б можна було поговорити з Вікою, дівчина знала Клема краще, ніж інші, вони довгі години розмовляли, Клем ділився з нею своїми планами.

Тепер Едек думав про Віку. Не знав, чи поліпшилися трохи їхні стосунки, чи все лишилося без змін. Бо й тоді, на прощання, вона ж ясно сказала, що йдеться не про розрив знайомства, а про щось інше, про те, що зв’язувало їх між собою і викликало у дівчини бажання, щоб він поцілував її. Взаємини з Зосею стали на перешкоді. А Зося виходить за свого мельника...

Навіть на суді мерзотникові пощастило. Марцінський і слова про нього не пискнув. Едек якийсь час мучився, чи правильно він зробив, що сам визначив браконьєрові кару. Тим паче, що десь у душі хлопець не був цілком певен, чи справді тільки оті осінні історії в лісі і в Піші наштовхнули його на думку розправитися з мельником, чи тут ще більшу вагу мала Зося і його вражене чоловіче самолюбство.

Суд пройшов зовсім не так, як спочатку сподівалися, він був ніби осторонь того, чим саме жило містечко та його околиці. Пожежа в селі і смерть Кульчика заступили ті вже трохи задавнені справи. Вирок — п’ять років ув’язнення — було сприйнято схвально. І що характерно — Марцінського звинувачували не так у браконьєрстві чи в утриманні підпільної чинбарні, як у намаганні застрелити людину.

Едек зітхнув з полегкістю, що й ця справа уже позаду. Він не любив судів, тим більше коли доводилося брати в них безпосередню участь. А тут він, так само, як і Міхал та обидва Гасинці, виступав за свідка звинувачення. Повторив свідчення, які давав слідчому. Повертаючись на місце, помітив серед публіки втуплені в нього очі і скривлене іронічною посмішкою обличчя мельника. В них був неначе виклик і люта ненависть, прикрита машкарою зневаги. Немовби попередження, що рахунки між ними все ще не закінчені.

Тепер хлопець усміхнувся, згадавши той погляд. Мельник — це для нього було вже минуле. Страшна бійка у лісі поклала край не тільки конфліктові між ними двома, але і якійсь внутрішній боротьбі в Едековім серці. Тепер йому все видавалося б зовсім іншим, яснішим, коли б не Віка і не Кульчик.

Едек прислухався, але в сусідній кімнаті було тихо і спокійно. Певно, Міхал уже заснув. У кожного свої переживання, клопоти, і кожен повинен перенести їх сам. Будь-які повчання тут мало допоможуть. Зрештою життя розбиває так багато мрій, що, може, взагалі не треба дозволяти собі мріяти. Але чого ж тоді варте було б життя? Клем описував їм свою дівчину, був такий захоплений. Мріяв, як складеться їхнє спільне життя. Збирався провідати матір, на іменини засипати її улюбленими квітами. Адже такі думки полегшують життя, роблять його багато красивішим. Едек бачив ту дівчину, вважав, що вона дуже мила, а на вроду — середня, далеко їй було до чарівного образу, створеного закоханим серцем юнака. Але важливіший був, певно, саме той його образ, а не дійсність.

Цікаво, чи Віку інші бачать такою ж, як бачить її він? Мабуть, ні. І це, либонь, природно. У кожного має бути щось власне, якесь дуже особисте уявлення про ту частинку світу, що йому належить. Інакше було б сіро й нудно, навіть коли б світ був мудрий і гарний, повний райдужних барв і сміху.

За кілька днів він закінчить вивозити колоди. Про якусь іншу роботу нічого не чути. Треба буде серйозно подумати про завтрашній день. Не вікуватиме ж він у Сумах. Трохи відпочити? Раніше він мріяв про це, пов’язуючи свої мрії з відпусткою Віки. Тепер цей відпочинок не мав ніякого сенсу. Пора вертатися до міста.

Едек думав про це байдуже, як про щось зовсім необов’язкове. Власне, Ольштин тепер і не приваблював його. Не те, що раніше, коли він почував себе таким чужим у пущі і її складному житті. Але ж і в пущі треба мати своє місце. А для себе він не бачив такого місця. В цьому міцному організмі він був чимось штучним. Павел уже досяг свого; важкою дорогою йшов угору й Міхал. У Метека попереду навчання, а потім знову ліс. Кожен держиться тут кріпко, в їхньому існуванні тут є глибокий смисл. А він, Едек, тут випадкова людина. Тракторист? Це сезонна робота. То що ж, влаштуватися в Піші? Там будується завод, можуть бути місця. Це теж нічого не дає. А поблизу ще Віка, як постійне свідчення програшу, ні, більше — поразки.

Але ні, з цим він не міг примиритися. Хай іще програш, невдача, тільки не остаточна поразка. Бо поразка — то вже все, то відхід без ніяких перспектив на повернення, то життєва капітуляція. Останніми днями щось ніби змінилося. Може, ще повернеться надія?

Несміливо хапався за тонесенькі ниточки, що, здавалося, почали в’язатися останнім часом. Разом з тим боявся, щоб то не були нові розчарування. Він ще не називав того якимось словом, проте вже знав, що з Вікою його зв’язує щось зовсім інше, ніскілечки не схоже на те, що становило основу його колишніх відносин з дівчатами. Насамперед воно було міцніше.

За кілька днів після похорону Клема Метек сказав, що Віка просила їх обох прийти ввечері поговорити. Спершу Едек злякався і відмовився. Навіщо? Щось у них порвалось, і, мабуть, його вже не склеїти. Метек здвигнув плечима і всміхнувся. Він уже знав Едека.