Розділ «XXV. Несподівана зустріч»

Звісно ж, Едек пішов. Ощасливлений і повен неспокою. Віка стала ще ближча йому, єдина. Так, саме єдина! Зовсім не така, як інші дівчата. Не міг стриматися, щоб крадькома не поглядати на неї. Знав, що дівчина помічає ті його погляди.

Вони тоді нічого не сказали одне одному. Зрештою смерть Клема була ще надто близька, і саме з ним була пов’язана майже вся розмова. Віка багато знала про нього: вечорами, передруковуючи на машинці щойно написані оповідання, він багато чого розповідав їй. Дівчина вміла слухати, і йому доводилось говорити. При всіх своїх смішних, хоча, зрештою, добрих рисах, це, на її думку, був сильний характер. Нічого дивного, що він так вплинув на життя Міхала.

— Знаєте, яка мрія була у нього? — спитала Віка.— Він мріяв, щоб у майбутньому, коли матиме свій дім — Елі він тоді ще не знав,— оселитися десь у цих краях, коло пущі, над озером. І присвятити їм свою творчість. Він вважав, що люди тут цікавіші, глибші, хоч зовні і простіші. Цивілізація, казав він, шліфує характери, а формує їх природа. Йому хотілося, щоб навколо нього були приручені білочки, видри, борсуки і сарни, щоб вони не боялися підходити до рук...

— Тут зрештою кожного щось прив’язує. Дивись, он Едек. Приїхав сюди на короткий час, а тепер і не думає виїжджати.

В її присутності юнак міг тільки підтакувати Метекові. Куди і чого виїжджати?

Прощаючись, Віка сказала коротко:

— Едек, я не знала, чого почалася та бійка в лісі. Не знала, що то через постріли і напад у містечку. Думала, все через Зосю, і мені було прикро...

Він засміявся, міцніше стис їй руку.

— Зося вже тоді була минулим.

Дівчина пильно глянула на нього, але не сказала нічого.

А він не міг заспокоїтися. Ті останні її слова пролунали, мов якась обіцянка. На другий день хлопець так усе підігнав, що на кінець роботи опинився поблизу того місця, де працювала Віка. Діждався її. Дівчина всміхнулася, кілька хвилин вони розмовляли. Едек запитав, чи можна йому якось увечері прийти до неї. Віка ствердно кивнула головою.

Він прийшов. Того самого дня. Але щось у них не клеїлося. Розмовляли натягнуто, надто офіційно. Давня дружня щирість не повернулася. Тільки очі, здавалося, часом говорили більше.

Та найважливіше було те, що вони домовилися зустрітися знову. У Віки це багато значило...

Едек вагався між страхом поразки і несміливою надією. Напевно він знав тільки те, що від цієї дівчини залежатиме його дальша доля.

Після тієї ночі він устав стомлений, невиспаний. У його свідомості все перемішалося. Міхал і покійний Клем, Віка і необхідність вирішувати, що йому робити з собою, коли закінчиться вивозка лісу, надія і страх.

Зробивши першу ходку, Едек виїхав з тартака, страшенно димлячи вихлопними газами (йому дали якусь нечисту солярку), і раптом наткнувся на Вілю з кількома дівчатами. Вони везли великі букети квітів, що звисали у кожної з керма велосипеда. Віля всміхнулася до нього. Едек дивився, як вони звернули в бічну вуличку, що вела до старого цвинтаря. Догадався, кого вони хочуть провідати. Був зворушений. Згадав, які вдячні були мазури, коли він захистив дівчину від смерті під колесами трактора. А тепер з Клемом. Він же рятував мазурську дитину.

Залєський теж збирався заглянути на кладовище, але вирішив зробити це не зараз — дівчата могли б неправильно зрозуміти його. Зрештою два дні тому він був на могилі. Здивувався величезній кількості квітів і свіжосплетених вінків. Їх приносили мазури з усієї околиці. Якби Клем бачив це, то йому, певно, було б приємно. Його жертву оцінили.

А втім, сам похорон найкраще свідчив про почуття людей.

У Піші давно вже не бачили такої маси людей. Найбільше було мазурів.

Едек не міг терпіти похоронів. Жалобний церемоніал, натовп людей, глухий стукіт грудок землі об труну — все це пригнічувало його, і хлопець утікав од таких обрядів. Залєський боявся і похорону Клема. Його родичі, ота мала, пригнічена дівчина, Еля... І весь настрій...