Розділ «XIII. Пороша»

Смуга зметеного снігу тягнулася на кількасот метрів. Лісничий тепер уже повільно йшов по ній, часом зупинявся, оглядав гілля кущів, нагинався до землі. Едекові згадалися прочитані давно колись книжки Фенімора Купера про те, як ішли по слідах індіянці.

Смуга обірвалася коло великої купи хмизу, скиданого осторонь. Сніг тут був залитий кров’ю. Пан Гасинець зняв із одної гілочки жмутик шерсті. Придивився до нього і тільки потім кинув під ноги.

— Так і є,— мовив сумно.— Це, Міхал, рогач, якого ми не знайшли в тому місці. Мабуть, вони вбили його ще вчора, до снігопаду. Нащось заховали під хмизом, а сьогодні забрали саньми. Слід уже застиг, певно, були з самого ранку. А я, хай йому чорт, вагався вранці, чи не почати обходу з цього боку. Дав маху. А то б ми натрапили на них. Ну що ж, ходімо по сліду назад...

Едек нахилився до землі і уважно, до найменших дрібниць, оглядав на снігу чіткі відбитки двох пар чобіт.

— А якби розшукати, хто носить такі чоботи... О, на правому бляшка на підборі прибита якось криво, не з самого краю. Подивись, Міхал, нахились, бачиш?

Лісничий зневажливо махнув рукою.

— Облиш, людино добра, тут не гра в індіянців. Нічого це нам не дасть, бо коли б навіть і знайшли, то як ти доведеш? Та й хто там перевірятиме відбитки чобіт! Дурниці... буркнув сердито і, пригнічений, поплентав далі.

Вийшли знову на дорогу, що розділяла два сусідні лісництва. Сліди полоззя були глибокі, мабуть, на санях лежало щось важке. Коли дорога стала рівніша, відбитки чобіт зникли, видно, обидва чоловіки теж сіли на сани.

— На шосе звернули, — сказав Міхал.

Добрели аж туди. У Едека знову Зажевріла надія, що по слідах вони дійдуть до злочинця. Подумав, що, як би не поставився до того лісничий, гніватиметься чи ні, а він таки схопить негідника за горло і добряче натовче йому морду, щоб надовго запам’ятав...

Гнівний вигук Міхала обірвав його мрії. З лісу вони виходили на шосе, що вело з Піша на Кольно. Сліди саней звертали ліворуч, до містечка, і... пропадали. Звали снігу понад шосе свідчили, що вже після того, як по дорозі проїхали сани, тут пройшов снігоочисник.

— Чорти їх принесли! — вилаявся лісничий.— Завжди спізнюються, а саме сьогодні так спішно було.

Певно, і в нього десь жевріла маленька надія, яку тепер остаточно погасив снігоочисник.

Постояли якусь хвилину і повернули до лісу. Минаючи канаву, що відділяла шосе від лісу, пан Гасинець став і, збуджений, втупився зненацька у якийсь далекий слід — звідси його майже не видно було.

— Ого!— засопів він.

Зацікавлені хлопці побігли за ним. Певно, лісничий натрапив на щось дуже важливе.

Едек спочатку нічого не розумів. На снігу були сліди великих — більших, ніж у Рекса,— лап. Спокійний і послушний доти Рекс раптом наїжився і глухо загарчав.

— Тихо, тихо, песику...

Пан Гасинець звернув по сліду, йшов деякий час лісом, потім знову спинився над канавою біля шосе.

— Один ішов. Самітник. Але здоровий... Старий.