Розділ «XIII. Пороша»

— Уже ближче до правди. Лисиця пройшла, може, мишей шукала, бо їх, видно, тут немало — он скільки на снігу разків двокрапок і петельок... Слід лисиці трохи скидається на вовчий, тільки що менший. У собаки сліди коротші — он глянь на Рекса,— бо лапи він не підгортає і пальці відбиваються однією плямою. А тут, бачиш? Сліди довгі, майже видно пазури, і подушечки пальців чіткі.

Сміючись, він низько нахилився, щоб навскіс перетнути соснячок. Міхал з Едеком обходили його кругом. Міхал був якийсь неспокійний, уважно дивився на сніг, часом звертав убік.

— Що ти так шукаєш?

— Тут завжди бував рогач, а тепер і не чути...

Лісничий теж не знайшов. Обшукали ретельно ще кілька східних ділянок. А тоді значливо глянули один на одного.

— Кілька днів, як він тут був. Невже знову ці негідники? І стадо сарн без козла...

— Саме в цьому місці вони роблять найбільше шкоди. Мабуть, вони прогнали звідси й Клишоногого. Може, це й добре, а то марно пропав би... От якби ти, Едек, побачив його — велетень, красень, як намальований...

Едек, запалавши бажанням піймати браконьєрів, наївно висунувся вперед, ніби думав, що вони залишили тут якийсь добре помітний слід. Дорогу йому перетнули глибокі відбитки звіриних ратиць, густо розсипані по снігу.

— Кабани,— гордо мовив Едек, оглядаючись на Міхала.

— Так, непогані тваринки, видно по ратицях, бачиш, які діромахи. Недавно пройшли...

Якийсь звук — зітхання не зітхання, стогін не стогін — почувся раптом збоку, з крутої стежини, яку чітко видно було під навислим гіллям. Едек скочив туди, глянув і заціпенів.

— Ой-ой, ідіть скоріше сюди. Така сама, як наша, в Сумах.

— А бодай йому добра не було! Знову капканом. Три дні, як я проходив тут — ліс був чистий... Авжеж, такі самі залізяки, пізнаю,— лаявся лютий лісничий.— Видно, з учорашнього дня, бо сніг засипав усі сліди. Не такий він дурний, щоб по свіжому снігу лізти. Пережде трохи...

— Бідна, чи вона виживе?

На снігу, дивлячись на них переляканими, повними болю і жаху очима, лежала сарна. Сніг навколо був розритий, певно, тварина розпачливо борсалася з капканом, силкуючись вирватися.

— Нога розтрощена в трьох місцях,— уважно придивився пан Гасинець.

Обережно звільнив сарну. Вона рвонулася, мовби хотіла кинутися тікати, але за мить безпорадно перевалилась на другий бік. Зламана нога тягнулася по м’якому снігу.

Капкан на великій мотузці був прикріплений до зігнутої берези, похиленої над звіриною стежкою.

Едек одвернувся, коли лісничий, відійшовши на кілька кроків, приклав рушницю до плеча. Один за одним пролунали два постріли. Сарна смикнула кілька разів ніжками і завмерла.

— Ну що, зараз не заберемо з собою? Давай, Міхал, однесемо її вбік і затягнемо за дерево. Увечері поїдеш конем, знаєш, тією дорогою, що коло озера, це недалеко звідси, і забереш... Мерзотники, так нівечити звірину... Треба добре пошукати, певно, тут іще є капкани. Хлопці, беріть палиці і пильнуйте, бо як цапне кого, то може ногу переламати. Така чортівщина і рогача повалить. Шукайте на маленьких стежинках.