Розділ «XIII. Пороша»

Він оглядав капкан, зроблений вмілою рукою коваля. Туга пружина так стискала дві металеві скоби, що руками їх насилу можна було розвести.

— Рекс, до ноги! — Лісничий гукав собаку, боячись, як би він не попав у капкан. Та це було зайве, бо собака вже знав, як поводитись у лісі, і тепер уникав протоптаних стежок, пробирався поміж заростями то з одного боку, то з другого.

Едек спочатку шукав дуже завзято, як мінер, виставивши дрючок, перевіряв грунт перед собою. З обох боків чув, як ішли пан Гасинець і Міхал. Але час минав, нічого більше Едек не знаходив, а втома від цієї незвичайної подорожі дедалі дужче давалася взнаки, і він уже трохи легковажно ставився до свого завдання. Рідше штурхав києм по стежці — тільки в тих місцях, які, здавалося йому, були підозрілі. Зупинився, довго стежив, як чорний дрізд під великою гіллястою ялиною намагався вигребти якусь поживу з-під товстого коріння, тільки трошки присипаного снігом. Помітивши хлопця, птах злякано закричав і полетів низько над землею, зникаючи з очей. Едек засміявся до цього лісового веселуна, рушив далі, тягнучи за собою важку палицю.

І тієї ж миті почув, як щось різко клацнуло, і палиця, яку він тримав у руці, рвучко смикнула його назад. Едек злякався. Менше як за крок од його слідів з-під снігу виглядали скоби капкана — вони так сильно схопили сосновий дрючок, що мало не розтрощили його. Едек мимоволі глянув на свою ногу.

— Сто чортів! Здорово попався б!

І раптом він до нестями розлютувався на злочинця. Згадав, як у перші дні свого перебування тут він гнався за браконьєрами, і нічну пригоду в Піші. Обережно розгортаючи сніг, витягнув капкан, одв’язав вірьовку від дерева.

Тримаючи здобич під рукою, ступав тепер дуже обережно. Забув про втому, про те, що вже багато годин був на ногах, аж зуби зціплював, думаючи про невідомих ворогів, яких вважав тепер мало не за особистих своїх недругів.

Вийшовши нарешті на дорогу, побачив Міхала. Мазур теж тримав щось під рукою. То були петлі на зайців та іншу дрібну звірину.

— Сарну теж придушить, як добре затягне. А ти з капканом, не попався сам?

— Міг би попастись. Але ж яке це паскудство! Коли б я піймав негідника, то сам всунув би його копито в ці скобки. Хто б мені потім що зробив?

— Авжеж, варто було б. О, у лісничого аж два.

Пан Гасинець зблід, і від того на його обличчі особливо вирізнялися червоні плями. Він був страшенно лютий.

— Чотири капкани. Їх тут більше, тільки важко знайти — сніг присипав... І завжди вештаються в цих місцях. Я весь час заглядаю сюди, а піймати на гарячому не щастить...

Лісничий ішов похмурий, говорив мало. Потім зупинився на перехресті лісових доріг і показав Едекові:

— Тут проходить межа нашого лісництва. Далі вже територія Марцінського. Підемо вздовж цієї межі, а потім оглянемо останню ділянку. Хоча, признаюся, мені вже й не хочеться. Хай йому чорт, що за невезіння таке...

Але клопоти лісничого того дня на цьому не скінчилися. Не пройшли й півкілометра по дорозі, яка розділяла два лісництва, коли раптом пан Гасинець зупинився, а Рекс, принюхуючись до якогось сліду на ледь помітній межи деревами давній дорозі, вже густо зарослій молодою ліщиною, побіг у ліс.

На дорозі ясно було видно сліди кінських копит і саней.

— Ого, це сьогодні, вже по свіжому снігу.— Лісничий наддав ходи, він майже біг за Рексом. Хлопці йшли за ними.

Незабаром сани майже на місці розвернулися — тут якраз ліс був трохи рідший. Крізь зарості йшла смуга зметеного снігу, широка, ніби хто протягнув тут великою мітлою. Подекуди на тій смузі видно було сліди чобіт.

Міхал тільки глянув вимовно на Едека.