Розділ «XIII. Пороша»

— Це борсук, а не вовки. У вовка сліди схожі на собачі, ти поглянь, яку стежку залишає Рекс... Такі величезні, довгі, мов гаки, пазури має тільки борсук. Була відлига, вій прокинувся, виліз із нори, побродив трохи і знову сховався...

— Тут є кілька борсучих барлогів. Пригорок сухий, піщаний, спокійно, от вони й водяться. І той наш сонько теж відси. Його матір убили дроворуби, я й забрав малого. Весною побачиш, яка з нього потіха,— розбалакався лісничий.— Ну, нам пора, ходімо далі...

Едек помітив, що коли заходить мова про ліс, про його життя, звичайно неговіркий лісничий стає просто балакуном. «Він живе цим»,— подумав хлопець.

— А ти знаєш, як ходять вовки, коли от, наприклад, крадуться до села? І не розбереш, два їх було чи десять. Треба мати дуже призвичаєне око. Пан Гасинець може визначити, а я ще ні... Вони йдуть так, що кожен ступає точно в слід переднього. І на снігу лишається тільки один слід. Отакі хитрі...

Міхал теж багато знав. Лісова наука пана Гасинця давала свої наслідки. Молодий мазур любив показати Едекові свою обізнаність із лісом. Тут йому було чим похизуватися, тож усю дорогу він говорив майже без угаву.

Ішли тільки втрьох. Клем завзято працював над новим оповіданням. Метек навіть підсміювався, що це все задля того, аби частіше заглядати в управління округу, де можна було скористатися друкарською машинкою. Едекові було неприємно слухати їхні дружні суперечки — перед ним тоді страшенно чітко вимальовувалось легковажне обличчя Віки. У Матека ще боліло коліно, і він відмовився од цієї веселої подорожі. До того ж треба було повторювати матеріал перед іспитами. Чим ближче було до тих іспитів, тим дужче він боявся, що не складе їх. Тож сидів над книжками аж до запаморочення — мати й Кульчик змушені були спиняти його, щоб не підірвав здоров’я.

Спустилися з пагорба. Тепер треба було продиратися крізь гущавину верболозу, що розрісся тут на мокрому місці, маленьких, карликових берізок, струнких тополь, розлогих дубів, товстих буків і високих, часто вищих за людину невідомих Едекові бур’янів. Кущі помалу переходили в зарослі чорних вільх із темними, сумно обвислими гілками, місце стало трохи вище, горобина, подекуди ще обвішана кетягами червоних, зморщених на морозі ягід, перепліталася з довгими, добрими на вудлища, прутами ліщини, і все це прикрашав густою соковитою зеленню легкий ялівець, що конусом пнувся вгору.

Лісничий зупинився.

— Оточимо це місце з двох боків. Іди, Міхал, ліворуч. Тут буде що записувати... Ти зі мною?

Едек кивнув. Завернули праворуч. Міхал, посвистуючи, зник у густому підліску.

— Літом туди по сухому не пройти.

Пан Гасинець зацікавлено розглядав дерево з гладеньким сіруватим стовбуром. Взагалі пуща була тут ніби зовсім не освоєна. Всі види дерев перемішалися, дорогу подекуди перегороджували повалені стовбури, ноги плуталися в сушняку, раз у раз доводилось обминати вивернуті з корінням дерева, схилятися в тунелях навислого гілля. Рядом з березами росли граби та буки, вільхи та ялини, а одразу ж за ними височіло кілька крислатих сосен.

— Тут нема вирубок?

— Це місце належить до озерного заповідника. В цілому то немалий шмат землі — сімсот сімнадцять гектарів.

— Заповідник? — здивувався Едек.

— А ти не знав? Оце так, два місяці сидиш у Сумах, і ніхто тобі не сказав? Це озерний, а точніше — пташиний заповідник. Ціле озеро, вся заплава, болота, очерети. Ось побачиш весною і літом, як тут птаство закудкудакає, загелгоче і защебече... Лебеді, журавлі, чаплі, навіть чорні лелеки, не кажучи вже про бакланів і всяку дрібноту, як ото качки, норці, водяні курочки... Часом приб’ються і дикі гуси... Торік було троє гнізд... Тут виводяться тисячі пташок. О, стривай... один, два... шість... дев’ять. Це слід рогача, а ото — лані. Занотуй собі зразу. Певно, тут буває і здоровий самець-одинак, просто чудовий...

Едек записував на папірці названу йому кількість оленів. Зацікавлено дивився на чіткі відбитки копит, не розуміючи, як лісничий міг по них визначити, де був рогач, а де лань.

— Он там під кущем спить заєць. Бачиш, туди він ще петляв, а потім одскочив убік і сів під гілками. Ось він!

Великий заєць-русак раптом вискочив з-під куща і, переляканий, помчав у ліс. Тільки сніг із гілок полетів на землю.

Снігу насипало тут майже по коліна. Ішли узліссям, перетинаючи молоді зарості, за якими було озеро. Лісничий один по одному читав сліди, Едек нотував закляклими руками, бо від лісу тягнуло якимось вологим, пронизливим холодом.