Розділ «XIII. Пороша»

Полегшено зітхнув, коли вийшли знову на менш заросле місце і стрілися з Міхалом. Той складав обидва підрахунки. Лісничий був задоволений — кількість різної звірини значно зросла. От тільки лисиць на цій ділянці наплодилося забагато, і це занепокоїло його.

— Ага, Клишоногий теж тут! — згадав Міхал.

— Клишоногий? Тут? — допитувався лісничий.— Гм, він ніколи в ці краї не заглядав. Може, ті його сполохали?

— Хочете, я проведу вас до його сліду. Це недалеко.

— Що за Клишоногий?

— Олень. Чудовий рогач. Другого такого в усьому нашому лісі немає... Тільки що його намітили на відстріл, старий уже. Але він не виходить за межі заповідника, тому й не стріляємо його. Має щастя... Та якщо вже вийшов, то може податися далі і колись таки попаде під кулю. Жаль буде. А тут для нього небезпечні тільки браконьєри. Певно, це вони й сполохали його,— розговорився Міхал, і обличчя лісника палало завзяттям.

Піднімалися довгим похилим узбіччям піщаного пагорба, порослого соснами і ялинами. Едек думав про те, як обидва його провідники люблять ліс. Тут вони були зовсім не такі, як дома, серед людей. Веселі, жваві, захоплені кожною дрібницею, певні себе, без тієї несміливості, що, здавалося, часом бентежила і пана Гасинця, і Міхала.

Він давно це бачив, але не міг зрозуміти. Чим, зрештою, можна захоплюватись у цих місцях, серед дерев, боліт і води? Скрізь одне й те саме — зелено або блакитно. Мокро, і кожна така мандрівка добряче стомлює. Адже тиша і спокій можуть давати людині насолоду тільки певний час. А потім усе це набридне, остогидне...

Але тепер Едек відчував, що ліс починає вабити і його, зовсім інакше, ніж навіть тиждень чи два тому, коли він убивав час, годинами тиняючись по лісу. Тоді хлопцеві здавалося, що ліс мертвий, він навіть не помічав того життя, яке туї вирувало. Звідки він міг знати, як треба ступати по снігу або торф’яному грунті, щоб ще здалеку не сполохати звірини, куди дивитися, щоб у густих кронах сосен чи ялин побачити пташині гнізда, хто б мав показати йому замасковані борсучі та лисячі нори. Тільки тепер він розумів, що треба вміти відчувати ліс, розгадувати інстинкт звірів, керуватися їхніми повадками, бачити зміст у кожній притоптаній травинці, надламаній гіллячці, в ямі, видавленій на мулкому березі лісового озера чи баюри, читати їх. Білий сніг легше розкривав книгу лісових таємниць.

Едек уважно слухав, придивлявся і вже сам міг розрізнити відбиток ніг оленя і сарни, пізнати, де ступала маленькими лапками перепелиця, а де під високою ялиною дріботів чорний дрізд. Це було щось нове, незнане, що скидалося на якусь пригоду, вабило невідомим.

Едекові подобалась та частина заповідника, звідки вони щойно вийшли,— ліс, якого не торкалася рука людини. А як там улітку, під тим зеленим прикриттям, що затуляє сонце, у плутанині чагарників, де, зчепившись у боротьбі за існування, пнуться вгору гнучкі пагони ліщини, тонкі деревця горобини, обплутані знизу папороттю та іншими рослинами, яких Едек і назви не знав. Інколи під час бурі впаде якийсь трухлявий усередині лісовий велетень, відкриється несподівано світло, і до нього вже тягнуться нові дерева, котрі перші, вищі і дужчі. Невпинна боротьба, змагання в силі і спритності. А ще нижче поверхня грунту нерівна, там повно вологих западин, ям, вивернутих з корінням дерев і довгих тунелів під тим покрученим корінням. І там буяє життя, невпинне, жадібне до світла.

І тоді вперше під час тієї довгої мандрівки у Едека виникла думка, що, може, варто було б зростися з лісом, як Міхал і Гасинець, щоб не було тут для нього ніяких таємниць, врости в цей ліс і залишитися в ньому назавжди. Усміхнувся сам до себе. Ні, це не для нього, як би він тут витримав без тих радощів, що їх дає місто, без людської метушні, без гамору і сварок міського зборища.

І хоча ця думка як появилася раптово й несподівано, так і пропала, вона, певно, якось вплинула на його настрій, бо Едек зненацька відчув глибокий внутрішній спокій, ба навіть радість, таку велику радість, що хотілося стати десь на узліссі, обернувшись до крижаного простору озера, і кричати, кричати на все горло. Досвідчений лісничий, видно, вмів непогано читати і в людському серці — він пильно подивився на хлопця й усміхнувся м’яко і приязно...

Перед полуднем хмари трохи розійшлись, із-за них часом просвічувало сонце, ще несміливо, обережно. Тоді на білий свіжий сніг падали поміж деревами довгі смуги світла і похмурі, темні тіні, все починало грати півтонами, ніби який невидимий художник враз поклав довкола тонкі барви з різноколірної палітри. Маленькими і глибокими цятками-тінями вирізнялися тепер на снігу сліди звірів. Поглядаючи на пана Гасинця, Міхал ретельно записував їх. Раптом він торкнувся руки товариша.

— Дивись,— ледь чутно шепнув у саме вухо.

Усі спинилися. Через бір ішла просіка, впираючись у молодий соснячок, якого майже не видно було — стільки снігу насипало на шпильки деревець. На сонці, посеред самої просіки, стояло стадо сарн. Попереду був старий козел, дивився на людей, які завмерли на місці. Одна сарна підійшла до нього ближче, він одігнав її, нетерпляче махнувши красивою головою. Ще мить дивився, а потім дав сигнал тікати. Стадо зірвалося, затупотіло, аж снігова курява піднялася, і зникло по той бік молодняка. Тільки блиснули в променях сонця жовто-руді сукні, мелькнули граціозні тіла.

— Варто прийти в ліс, щоб таке побачити, га? — усміхнувся лісничий до Едека, а потім показав на інший слід, який перетинав просіку.— Знаєш, хто це перебіг?

— Заєць?

— Е-е, облиш, людино добра, заячі сліди я вже тобі показував. У русака вони зовсім не такі, його задні лапи залишають довгі сліди, в них можна чітко розрізнити п’яти, а сліди передніх — короткі, округлі. А тут через усю просіку однаковий слід.

— Ну, мабуть, це ж не собака...