Розділ «XI. Знову скандал»

— Ого, з розмахом. Думаєш і тут стахановцем бути, як на машині? Пробрали нас, що не стараємося, показували твої виробітки. Майже вдвоє більші...— скривився той.

— А тобі не подобається?

— Та ні, але могло б і не подобатися.— Заглянув Едекові в очі.— Я, браток, нічого до тебе не маю, інакше не пив би з тобою. Але раджу, не задирайся, не твоя тут парафія, а шкода було б, якби оченята синцями позапливали.

Едек залився краскою. Стиснув кулаки, однак промовчав. Випили. І аж тоді, нахилившись йому до вуха, мовив різким, тремтливим шепотом:

— Скажу тобі одну річ. Я не таким, як ти, давав раду. А парафією мене не налякаєш... Хочеш — даю тобі руку, а ні — то знайдемо іншу нагоду для розмови.

— Вип’ємо, друже,— вигукнув у відповідь тракторист і, засміявшись, ляснув Едека по плечу.— Ти мені подобаєшся. Якщо треба буде — пам’ятай: Антось із тобою. А як мені треба буде — поможеш, га?

— Інакше я б тобі не давав руки.

— Бачиш, я тут не сам, коли що — рознесемо цих хлюстів. Грають вальс, ходімо пошукаємо дівчат...

І вони дружно рушили до залу. Антось закружляв із якоюсь знайомою. Едек шукав тих дівчат, яких нагледів раніше. О, ген там ота чорнява реготуха з апетитними губками. Едек почав проштовхуватись до неї. Натовп ставав дедалі густіший. Аж дивно — відкіля тут стільки аматорів танців, містечко ж маленьке...

Хлопець вибрався на вільніше місце. Випита горілка розігріла його, підбадьорила. Він ще здалеку втупив у дівчину переможний погляд. Та звабливо всміхнулася. З другого боку до неї прямував якийсь дженджикуватий молодик з величезним метеликом під шиєю. Едек заспішив. І тієї ж миті, коли молодик уже зібрався вклонитися перед чорнявою, Едек силоміць втиснувся поміж ними, обняв, мов так і треба, дівчину рукою, пускаючись у танець. Дженджик сторопів, буркнув щось, окинув Едека гнівним поглядом. Дівчина засміялася, гукнула:

— Наступний танець, Зигмунд!

— Не поспішай, не поспішай,— пробурчав Едек.

— Ви щось кажете?

— Авжеж. Кажу, що наступний танець теж буде наш.— Едек тісніше притулив її до себе, закружляв так, що вона й подиху не могла звести.

— Ви такі певні? — їй подобалась рішучість вродливого юнака. Хто він такий? Ніколи ще не бачила його.

— Певен, маленька, певен.

Дівчина розсердилась.

— Надто круто берете. Ще жодного танцю не протанцювали, а вже — «маленька».

— Перепрошую, велетко. Але танець буде мій, правда ж?

Вона кивнула головою на знак згоди. Якийсь він не такий, як усі, цей хлопець, відважний, у нього смугляве лице і гарні уста. Отакий якби поцілував, ох...