Розділ «Алейна»

— А якщо вони нічого такого не робили?

— Тоді мають розказати про все лихе та лукаве, що хочуть зробити. Авжеж тебе воно не стосується. Такі рожеві щічки та великі блакитні очі… одразу видно, що ти — сама порядність. — Міранда знову позіхнула. — Сподіваюся, ти маєш теплі ноги. Ненавиджу пускати до ліжка дівчат з холодними ногами.

Коли нарешті загін досяг замку її батька, пані Міранда теж куняла, а Алейна мріяла потрапити до обіцяного ліжка. «Там буде перина, — казала вона собі, — м’яка, тепла, глибока, і оберемки хутра на ній. Мені насниться солодкий сон, а коли я прокинуся, то почую гавкіт собак, плітки жінок біля колодязя, брязкіт мечів у дворищі. А потім буде бенкет з музикою і танцями.» Після мертвої тиші Соколиного Гнізда їй кортіло нарешті почути галас та сміх.

Та поки вершники злізали з мулів, один зі стражників Петира виник з замкового кам’янця і звернувся до неї:

— Панно Алейно! Пан намісник бажають говорити з вами.

— Вони повернулися? — здригнулася вона.

— Надвечір. Прошу до східної вежі.

Година була ближча до світанку, ніж до заходу сонця, і майже всі в замку спали, за винятком Петира Баеліша. Алейна побачила його у кріслі біля тріскотливого вогню, з келихом гарячого пряного вина, за розмовою з трьома невідомими їй чоловіками. Всі вони підвелися, коли вона увійшла; Петир тепло посміхнувся.

— Алейно! Ходи сюди, подаруй батечкові поцілунок.

Вона обійняла його, як велів звичай, і поцілувала у щоку.

— Даруйте за вторгнення, пане батьку. Мені не сказали, що ви приймаєте гостей.

— Твоє вторгнення завжди доречне, люба. Я саме розповідав цим добрим лицарям, яку маю доньку: віддану і до всього прикидливу.

— Ще й на вроду неабияку! — додав стрункий молодий лицар, чиє рясне біляве волосся спадало нижче плечей.

— О так, — кивнув другий лицар, дебелий дядько з цупкою, присоленою сивиною бородою, червоним носом-бульбою та могутніми жилавими руками завбільшки з окости. — Про це ви, пане, згадати забули.

— Я б теж забув згадати, якби розповідав про свою доньку, — мовив третій лицар, худорлявий коротун з лукавою усмішкою, гострим носом та непокірним рудим волоссям. — А надто таким паливодам, як оце ми.

Алейна засміялася і піддражнила у відповідь:

— Невже панове вважають себе за паливод? Мені ви здалися відважними та шляхетними лицарями.

— Лицарями вони є, — зауважив Петир, — а щодо відваги… її ще треба показати. Але маємо сподівання. Тож дозволь зазнайомити тебе з паном Байроном, паном Моргартом і паном Шадріком. А це, панове лицарі, моя тілесна і вельми розумна донька… з якою я мушу зараз нагально порадитися, тому вас красно прошу мені пробачити.

Три лицарі вклонилися і пішли; білявий перед тим ще поцілував їй руку.

— Заплотні лицарі? — спитала Алейна, коли двері зачинилися.