Розділ «Серсея»

Їй наснилося, що вона сидить на Залізному Престолі вище від усіх і кожного.

Двірські унизу здавалися яскраво забарвленими мишами. Славне панство та шляхетне жіноцтво ставало на коліна. Зухвалі юні лицарі складали їй до ніг мечі та благали про знаки прихильності, а королева ласкаво посміхалася до них. Аж раптом нізвідки з’явився карлик, показав на неї та запугукав лиховісним сміхом. Пани та панії теж захихотіли, ховаючи усмішки у долонях. І аж тоді королева втямила, що сидить зовсім гола.

Нажахана, вона спробувала затулитися руками. Леза та гостряки Залізного Престолу кусали їй плоть, поки вона щулилася, ховаючи сором. Ногами текла червона кров — то у сідниці вчепилися сталеві зуби. Спробувавши встати, вона провалилася ногою в щілину між покрученими шматками заліза, і що більше силувалася вилізти, то більше престол поглинав її, виривав шматки м’яса з грудей та живота, різав руки та ноги, аж вони скоро стали слизькі, червоні та лискучі…

А тим часом унизу престолу викидав коники і заходився сміхом її брат.

Коли вона відчула на плечі легкий доторк чиєїсь руки і зненацька прокинулася, його веселощі продовжували бриніти їй у вухах. На пів-удару серця Серсеї здалося, що та рука — теж із нічного жахіття, але то була всього лише Сенела. На вид покоївка була біла і перелякана.

«Ми тут не самі» — усвідомила королева. Навколо ліжка маяли тіні — високі, вдягнені у киреї, з-під яких виблискували кольчуги. «Що тут забули озброєні люди? Де моя варта?» Опочивальня була темна, за винятком ліхтаря, котрого один з прибульців тримав високо над головою. «Не можна показати страху.» Серсея відкинула назад переплутане уві сні волосся і спитала:

— Чого вам треба?

У світло ліхтаря ступив чоловік, і вона побачила на ньому біле корзно.

— Хайме?!

«Я бачила уві сні одного брата, а будити мене прийшов інший.»

— Ваша милосте. — Голос не належав її братові. — По вас послав пан Регіментар.

Його волосся кучерявилося, як і в Хайме, але ж братове було кольору битого золота — того самого, що в неї — а цей чоловік мав волосся чорне і лискуче. Вона зачудовано витріщилася, геть не розуміючи його белькотіння. До чого тут нужник, який ще арбалет? З якого дива згадують батькове ім’я? «Я ще не прокинулася, — подумала Серсея. — Не прокинулася, і жахіття моє не скінчилося. Скоро з-під ліжка виповзе Тиріон і почне з мене глузувати.»

Але то була якась дурниця. Братик-карлик сидів у кам’яному мішку, приречений померти просто сьогодні. Вона зиркнула на руки, перевернула, порахувала власні пальці. Ковзнувши долонею по плечі та передпліччі, упевнилася, що рука вкрита сиротами, але цілісінька. На ногах не було порізів, на п’ятах — кривавих ран. «То був сон, лише сон. Я забагато випила минулого вечора. Це випари вина зі шлунку роблять таке з головою. Як настане світанок — я ж перша і посміюся зі своїх страхів. Діти мої будуть убезпечені, Томенів престол стоятиме міцно, а мій збочений менший «валонкар» позбавиться голови та згниє.»

Біля плеча з’явилася Джоселин Звихт, пхнула до рук кухля. Серсея зробила ковток; то була вода з домішкою вичавленого лимона — такого терпкого, що вона все виплюнула. Королева почула, як нічний вітер брязкає віконницями, і раптом побачила усе напрочуд гостро та ясно. Джоселин тремтіла, наче листок на вітрі — схоже, вона злякалася незгірш Сенели. Згори нависав пан Озмунд Кіптюг, позаду нього стояв пан Борос Блаунт з ліхтарем. У дверях юрмилися ланістерівські надвірні стражники з блискучими визолоченими левами на маківках шоломців. Вони теж виглядали переляканими. «Чи може таке бути? — запитала себе королева. — Невже правда?»

Вона підвелася з ліжка і дозволила Сенелі накинути на плечі халат, ховаючи голе тіло. Серсея зав’язала його поясом сама, незграбними скоцюбленими пальцями.

— Але пан батько тримають навколо себе варту вдень і вночі, — мовила вона.

Язик ледве повертався між зубів. Вона ковтнула ще лимонної води і побовтала у роті, щоб освіжити подих. До ліхтаря, котрого тримав пан Борос, влетіла мушка; Серсея чула, як вона дзижчить, і бачила тінь крил, що марно билися на склі.

— Варта на місцях, ваша милосте, — відповів Озмунд Кіптюг. — Ми знайшли таємні двері позаду комина. Прохід, нікому не відомий. Пан Регіментар пішов подивитися, куди він веде.

— Хайме?! — охопив її раптовий, наче морська буря, жах. — Пан Хайме має бути з королем!…