Розділ «Алейна»

— Не хочу нічого бачити! — заперечив Роберт, але Мія не зважила.

Шлях являв із себе звивисту вервечку кам’яних сходів, вирізьблених у схилі гори. Скидалося, що мули знають кожен їхній вершок. Алейну це втішало. Тут чи там камінь викришився, виснажений незчисленною зміною зим та літ, морозів та відлиг. Обабіч шляху до скель чіплялися сліпучо-білі латки снігу. Сонце яскраво світило у синьому небі, над головою у потоках вітру вільно кружляли соколи.

Там, де схил був найкрутіший, сходинкам доводилося вихилятися туди-сюди, замість вести просто донизу. «На гору зійшла Санса Старк, а сходить з неї Алейна Камінець.» Думка була чудернацька. Під час шляху нагору Мія застерігала, щоб Алейна не дивилася униз, лише на стежку попереду. «Вгору, не вниз» — казала дівчина… та дорогою донизу її порада була марна. «Можна очі заплющити. Мул знає шлях, я йому не потрібна.» Але таке радше б зробила Санса — ота колишня боягузлива дівчина. Алейна була старша і хоробріша — особливою, ницою та лукавою байстрюцькою хоробрістю.

Спершу вони їхали вервечкою по одному, але далі вниз стежка поширшала і дала змогу стати по двоє. Міранда Ройс негайно скористалася нагодою.

— Ми отримали листа від твого батька, — сказала вона так буденно, наче сиділа зі своєю септою за шиттям чи гаптуванням. — Пише, що вже їде додому і сподівається скоро побачити свою любу донечку. Пише, що Лионель Корбрей задоволений нареченою, а ще більше — її посагом. Хоч би князь Лионель не забув, що саме належить брати до ліжка. На весіллі, пише князь Петир, на загальний подив разом із Лицарем Дев’ятизір’я з’явилася пані Тягнидуб.

— Анія Тягнидуб? Справді?

Схоже, панів-рокошан поменшало від шести до трьох. Того дня, коли Петир Баеліш відбував з гори, він був певний, що зманить на свій бік Симонда Храмина, але не Анію Тягнидуб.

— Чи були ще вісті? — запитала Алейна.

Соколине Гніздо було таке самотнє, таке відрізане від світу, що вона прагнула почути бодай якусь новину, хай зовсім просту і неістотну.

— Від твого батька — ні. Але прилітали інші птахи. Війна триває. Усюди, крім нашого краю. Водоплин склав зброю, але Дракон-Камінь та Штормолам досі стоять за князя Станіса.

— Дяка, що пані Ліза так мудро вберегла нас від цієї війни.

Міранда подарувала їй хитру посмішечку.

— О, наша добра пані була сповнена мудрості. — І посовалася у сідлі, всідаючись зручніше. — Чому ці мули такі кощаві та норовливі? Напевне, Мія не годує їх як слід. На ситому гладкому мулі їхати зручніше. Маємо нового верховного септона, ти не знала? А в Нічній Варті обрали молодого князя-воєводу, зовсім хлопчика. Кажуть, він — байстрюк Едарда Старка.

— Джон Сніговій? — стрілила Алейна, неабияк вражена.

— Сніговій? Та мабуть. Авжеж, коли з півночі, то має бути Сніговій.

Алейна не думала про Джона вже цілі віки. Він був їй тільки зведенюком, і все ж… по смерті Робба, Брана та Рікона лишився єдиним її братом на світі. «Тепер я теж байстрючка. Яка була б радість побачити його знов.» Але тому статися не судилося. Алейна Камінець не мала жодного брата — ані законного, ані негідного.

— Наш родич Спижевий Йон влаштував у Рунокамені бугурт, — далі щебетала Міранда Ройс, не зважаючи. — Невеличкий, лише для зброєносців. Навмисне для того, щоб шану на ньому здобув Гаррі Спадкоємець. І він таки здобув.

— Гаррі Спадкоємець?

— Вихованець пані Тягнидуб. Гарольд Гардинг. Відтепер мусимо звати його паном Гаррі — бо ж Спижевий Йон висвятив його на лицаря.

— А-а-а…