Розділ «Серсея»

Великий маестер Пицель був старий, скільки вона його знала, та за минулі три ночі, здавалося, постарішав ще років на сто. Щоб стати перед нею на своє скрипливе коліно, йому знадобилася вічність; а коли він нарешті став, то вже не зміг підвестися, доки пан Озмунд не підсмикнув його вгору.

Серсея роздивилася його невдоволеними очима.

— Пан Кайбурн доповідає нам, що князь Гиліс нарешті відкашляв своє.

— Саме так, ваша милосте. Я зробив, що міг, аби полегшити його смерть.

— Справді? — Королева обернулася до пані Добромир. — Але ж я казала, що Росбі потрібен мені живим, хіба ні?

— Ваша милість так і казали.

— Пане Озмунде, а що ви пригадуєте про нашу розмову?

— Ваша милість наказали великому маестрові Пицелю врятувати хворого. Ми всі чули.

Пицель розтулив і знову стулив рота.

— Ваша милість мають знати: я зробив усе можливе для бідолашного покійника.

— Так само, як для Джофрі? І його батька, мого коханого чоловіка? Роберт був наймогутнішим, найдужішим воїном усього Семицарства, а ви не врятували його від жалюгідного поросяти. Ой, і не забути Джона Арина! Поза сумнівом, ви б занапастили і життя Неда Старка, якби я дозволила вам порати його трохи довше. Скажіть мені, маестре: невже вас у Цитаделі вчили лише ламати руки і вигадувати відмовки?

Почувши лють у голосі королеви, старий аж зіщулився.

— Ніхто б не зробив для хворого більше, ваша милосте! Я… завжди вірно і віддано служив…

— Коли ви порадили королю Аерису відчинити браму при наближенні війська мого батька — це ви так розуміли вірну службу?

— Тоді я… я помилився, я хибно вважав…

— То була корисна порада чи ні?

— Ваша милість мають, напевне, знати…

— Напевне я знаю лише те, що коли мого сина отруїли, з вас було стільки ж користі, як з Місячка! Напевне я знаю, що саме тоді, коли корона має відчайдушну потребу в золоті, ми втратили нашого скарбничого!

Старий дурень негайно вхопився за думку.