Розділ «Залізний керманич»

Дмухав північний вітер, коли «Залізна перемога» обігнула ріг і увійшла до священної затоки, званої Колискою Нагги.

Віктаріон стояв на носі поруч з Нутом Голієм. Попереду маяв священний берег Старого Вика і порослий травою пагорб над ним, де з землі витикалися ребра Нагги, схожі на велетенські білі дерева — у обсязі як щогла дромона, але удвічі вищі.

«Кістки палат короля Герея.» Віктаріон відчув стародавні чари цього місця.

— Балон стояв під цими кістками, коли вперше нарікав себе королем, — пригадалося йому. — Він заприсягнувся повернути нам волю, і Тарле Тричі-Потоплий поклав йому на голову вінця плавникового дерева. «Балон! — кричали всі тоді. — Балон! Король Балон!»

— Ваше ім’я кричатимуть іще гучніше, — мовив Нут.

Віктаріон кивнув, хоча певності Голія не поділяв. «Балон мав трьох синів і доньку, яку дуже любив.» Те саме він сказав і своїм капітанам у Калин-Копі, коли його вперше закликали заявити права на Морекамінний Престол.

— Балонові сини мертві, — заперечив Рудий Ральф Мурованець. — Аша — жінка. Ви ж були міцною правицею свого брата, і тепер мусите підняти зроненого ним меча.

Коли Віктаріон нагадав, що за наказом Балона вони утримують Калин-Коп проти північан, Ральф Кенінг відповів:

— Вовки зламані та знищені, ясновельможний. Що за хосен — утримати це болото, але втратити острови?

А Ральф Перебийнога додав:

— Вороняче Око надто довго плавав за морями. Він уже не знає, хто ми є і чим живемо.

«Еурон Грейджой, король на Островах та Півночі.» Від самої думки у серці прокидався старий гнів, та все ж…

— Слова — то вітер, — відповів їм Віктаріон, — а з вітру є користь лише тоді, коли ним повняться наші вітрила. Ви хочете, щоб я бився з Воронячим Оком? Щоб брат пішов на брата, залізянин на залізянина?

Все ж Еурон лишався його старшим братом, хай скільки крові стояло між ними. «Нема прокляття гіршого, ніж те, що падає на братовбивцю.»

Та коли прибув заклик від Мокрочуба, заклик на король-віче — тоді усе змінилося. «Аерон говорить голосом Потоплого Бога, — нагадав собі Віктаріон, — і якщо Потоплий Бог бажає, щоб я сидів на Морекамінному Престолі…» Наступного ж дня він віддав провід над залогою Калин-Копу Ральфу Кенінгу, а сам рушив суходолом до річки Лихоманки, де серед очерету та верболозу ховався Залізний Флот. Буремні моря та примхливі вітри трохи затримали його в дорозі, але втрачено було лише один корабель. І ось нарешті він удома.

«Журба» та «Залізна помста» йшли просто позаду, поки «Залізна перемога» огинала виступ землі. Далі виднілися «Важка рука», «Залізний вітер», «Сірий привид», «Князь Квелон», «Князь Вікон», «Князь Дагон» і решта — дев’ять десятих Залізного Флоту на вечірньому припливі довгою нерівною вервечкою, що тягнулася назад на багато верст. Споглядання їхніх вітрил тішило серце Віктаріона Грейджоя. Жоден чоловік не кохав своїх дружин так палко, як великий керманич Залізного Флоту кохався у своїх кораблях.

Уздовж священних берегів Старого Вика, скільки бачило око, стояли лодії, витикаючи в небо щогли, наче списи. У глибших водах хилиталися захоплені кораблі: кочі, думбаси, дромони, узяті в наскоках або на війні, надто великі, щоб лягти черевом на берег. На носах, стернах та щоглах майоріли знайомі прапори.

Нут Голій примружився у бік берега.

— Чи то не «Морська пісня» князя Харло?