Розділ «XVII»

Я випустив її з своїх обіймів.

— Так, коханий, — сказала вона, киваючи головою, — це дійсно так. Ну, а тепер ходімо десь повечеряємо.

— Куди б же нам піти? — запитав я.

— До Альфонса. Я повинна все це побачити ще раз. У мене таке відчуття, ніби я цілу вічність не була тут.

— Добре! — погодився я. — Але чи є в тебе справжній апетит для такого ресторану? Неголодному до Альфонса ходити, не можна. Такого він виставить за двері.

Вона засміялась:

— Я почуваю навіть жахливий голод.

— Тоді — гайда! — Мене раптом охопила незвичайна радість.

Наша поява в Альфонса перетворилася на тріумф. Привітавши нас, він у ту ж мить зник і повернувся з білосніжним комірцем і краваткою в зелену крапинку. Цього б він не зробив і для німецького кайзера. Навіть сам трохи зніяковів від такого нечуваного прояву декадансу.

— Ну, Альфонсе, що у нас є добренького? -запитала Пат, обіпершися обома руками на стіл.

Альфонс підморгнув, склав губи бантиком і, примруживши очі, відповів:

— Вам повезло. Сьогодні у нас є раки!

Він відступив на крок, щоб краще бачити, яке враження справили його слова. І таки влучив у ціль!

— До цього — бокальчик молодого мозельського винця, — майже прошепотів він в екстазі і відступив ще крок назад.

Альфонс був нагороджений бурхливими оплесками і, на наше здивування, одночасно також від дверей. Там у цю мить саме з'явилась осяяна посмішкою, з обпаленим на сонці носом і з непокірною білою чуприною… голова останнього романтика.

— Готфрід?! — вигукнув Альфонс. — Ти? Персонально? Друже, який мені день бог послав! Іди сюди, дай притиснути тебе до серця!

— Зараз ти побачиш дещо незвичайне, — сказав я Пат.

Друзі кинулись один одному в обійми. Альфонс так плескав, Ленца по спині, що гепало, ніби десь поблизу працювала кузня.

— Гансе, — гукнув він потім до кельнера, — давай сюди «Наполеона»!

Він повів Готфріда до стойки. Кельнер приніс велику, вкриту пилом пляшку. Альфонс наповнив два бокали.