Розділ «XV»

Над луками іскрився ясний ранок. Ми з Пат сиділи край лісної галявини й снідали. Я взяв на два тижні відпустку і тепер разом з Пат був у дорозі. Ми їхали до моря.

Перед нами на шляху стояв маленький, старий ситроен. Ми взяли його в рахунок оплати за булочникового форда, і Кестер дав його мені на час відпустки. Навантажений чемоданами, ситроен мав вигляд терплячого в'ючного ішака.

— Сподіваюсь, він не розсиплеться в дорозі, — сказав я.

— Не розсиплеться; — відповіла Пат.

— Звідки ти знаєш?

— Тут нема чого й знати. Бо це ж наша з тобою відпустка, Роббі.

— Може й так, — погодився я. — Але, крім того, я добре знаю його задню вісь. Дуже сумний у неї вигляд. Особливо, коли машина навантажена.

— Він — брат «Карла». Витримає.

— Надто рахітичний брат…

— Не ганьби його так, Роббі. В даний момент це найкраща машина з усіх мені відомих.

Ми ще трохи полежали на траві. З лісу повівав теплий, лагідний вітерець. Пахло смолою і травами.

— Скажи-но, Роббі, — спитала Пат після короткої паузи, — що то за квіти там, біля струмка?

— Анемони, — відповів я, не поглянувши на квіти.

— Але ж, любий мій, це зовсім не анемони! Анемони значно менші, до того ж вони цвітуть лише навесні.

— Вірно, — погодився я. — Це лугова жеруха…

Вона похитала головою:

— Я жеруху знаю. У неї зовсім інший вигляд.

— Ну, тоді — цикута.

— Але ж, Роббі! Цикута біла, а не червона.