Розділ «XVII»

— Жаль, я розбудив тебе, — сказав я.

— Ти весь час був тут? — спитала вона.

— Ні, тільки-но прийшов.

Вона потяглася і поклала голову мені на руку.

— Це добре. Я не люблю, коли хтось дивиться на мене сонну.

— Мені це зрозуміло, бо я цього теж не люблю. Та й не збирався дивитись на тебе — лише не хотів будити тебе. Може, ти ще трошечки поспиш?

— Ні, я добре виспалася. Зараз устану.

Поки вона одягалась, я вийшов у сусідню кімнату. Надворі смеркалось. З чийогось відчиненого вікна на протилежному боці вулиці грамофон квакав якийсь марш. Біля нього вовтузився якийсь лисий чолов'яга у підтяжках. Він ходив сюди й туди по кімнаті і під музику робив вільні вправи, його лисина мелькала в напівтемряві, як місяць між хмарами. Я байдуже спостерігав за ним. На душі в мене було сумно і терпко.

Ввійшла Пат. Вона була, як вранішня квітка, свіжа — і ніякого сліду від попередньої втоми.

— У тебе чудовий вигляд, Пат, — сказав я, приємно вражений.

— Я й почуваю себе добре, Роббі. Так, ніби спала цілу ніч. Такі зміни в мене відбуваються дуже швидко.

— І правда: іноді так швидко, що ледве встигаєш за тобою.

Вона притулилася до мого плеча і заглянула мені в очі:

— Надто швидко, Роббі?

— Ні, просто — у мене зміни відбуваються надто повільно. Я часто буваю трохи повільний, Пат.

Вона посміхнулась:

— Повільно, значить — міцно. А міцно — добре.

— Я тримаюсь так міцно, як пробка на воді, — сказав я.

Вона похитала головою:

— Ти міцніший, ніж це тобі здається. Ти взагалі зовсім не такий, як сам про себе думаєш. Я дуже мало бачила людей, які б так помилялися щодо себе, як ти.