Розділ «VIII»

— Де горить? — запитала пані Залевська, коли я заступив їй дорогу.

— Ніде не горить. Просто хочу сплатити гроші за кімнату.

До строку лишалося ще три дні, і тому пані Залевська мало не зомліла від подиву.

— Це щось неспроста, — сказала вона підозріло.

— Та що ви! — відповів я. — Чи не можна б сьогодні ввечері взяти парчеві крісла з вашого салону?

Вона войовничо вп'яла руки в свої товсті стегна.

— От воно що! То вам уже ваша кімната не сподобалась?!

— Кімната хороша. Але ваші парчеві крісла подобаються мені більше.

Я пояснив їй, що мене, можливо, відвідає кузина, і мені хотілось би трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що їй аж груди заколихалися.

— Кузина? — повторила вона зневажливо. — А коли ж має прийти та кузина?

— Це ще зовсім непевне діло, — сказав я, — але коли й прийде, то, звичайно, не пізно, рано ввечері, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?

— Часом бувають, — відповіла вона, — але для них не позичають крісел.

— А я позичаю, — ствердив я, — бо я дуже хороший сім'янин.

— Можна подумати! Волоцюги ви всі! Можете взяти парчеві крісла. А червоні плюшові можете на цей час поставити до салону.

— Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…

— Килим?! — вона аж обернулася. — Хто сказав тут слово «килим»?!

— Я сказав. Та й ви сказали. Ось допіру… Вона обурено дивилася на мене.

— Адже килим належить до гарнітура, — сказав я, — крісла ж на ньому стоять…

— Пане Локамп, — велично промовила пані Залевська, — вгамуйтеся. «Помірність у всьому», так говорив небіжчик Залевський. Це б і вам слід усвідомити!