Розділ «XVII»

— Добре. Так і зробимо. Я скажу їй сам.

Я машинально відсунув набік товсту, заяложену телефонну книгу, що лежала на маленькому дерев'яному пульті. Над ним на стіні були надряпані олівцем номери чиїхось телефонів.

— Можна мені потім у другій половині дня завтра зайти до вас? — запитав я.

Жафе не відповів.

— Мені б дуже хотілося знати про її стан, — додав я.

— Завтра я вам про це ще не можу сказати, — відповів Жафе. — Для цього мені треба принаймні протягом тижня спостерігати її. Але тоді, звичайно, проінформую вас.

— Дякую.

Я все ще стояв, втупившись в пульт. Там хтось намалював товстулю в солом'яному капелюшку і підписав:

«Елло, ти бабега!»

— Може, їй ще потрібне щось особливе? — нарешті запитав я.

— Про це я зможу сказати завтра, коли огляну її. Але гадаю, що з хорошим доглядом її можна поправити дома.

— Не знаю. Я чув, що її сусіди наступного тижня мають виїхати кудись. Тоді вона лишиться сама, лише з служницею.

— Ах, от воно що… Ну, то я завтра і про це поговорю з нею.

Я знову пересунув телефонну книгу так, що вона закрила малюнок на пульті.

— Ви гадаєте, що вона… що такий приступ може повторитися?

Жафе на секунду завагався.

— Звичайно, це можливо, — сказав він потім, — але рецидив зовсім не обов'язковий. Точніше можу вам про це сказати лише після того, як грунтовно ознайомлюся з її станом. Я тоді подзвоню вам.

— Добре, дякую.

Я повісив трубку. Вийшов з будки, в нерішучості постояв на курній вулиці. Зробилося душно. Потім я побрів додому.

В дверях я наштовхнувся на пані Залевську. Вона вилетіла з кімнати пані Бендер, немов ядро з гармати. Побачивши мене, раптом зупинилась.