Розділ «XXVII»

Наступні дні безперервно йшов сніг. Пат температурила й мусила лежати в постелі. У багатьох хворих підвищилась температура.

— Це через погоду, — пояснив Антоніо. — Надто тепло, і цей альпійський вітер. Саме отака погода і наганяє температуру.

— Любий, вийди хоч трохи надвір, — сказала Пат. — Ти вмієш ходити на лижах?

— Ні. Де я міг навчитись? Я ж ніколи не був у горах.

— Антоніо навчить тебе. І сам матиме якусь втіху, Він любить тебе.

— Краще я вже лишуся тут.

Вона трохи підвелась на ліжку. Нічна сорочка сповзла їй з плечей. Страшно вузенькі вони стали. І шия теж була дуже тонка.

— Роббі, — сказала вона, — зроби мені люб'язність. Мені не подобається, коли ти сидиш отак біля мене, хворої. Вчора і позавчора, це вже більше ніж досить.

— Я охоче посиджу тут, — відповів я. — Не відчуваю палкого бажання лізти в сніг.

Вона шумно зітхнула, і я почув якийсь незвичайний хрип у неї в грудях.

— У цьому я маю більший досвід, ніж ти, — сказала вона, спираючись на лікоть. — Це буде краще для нас обох. Ти сам переконаєшся потім. — Вона стомлено посміхнулася: — Сьогодні пополудні і ввечері ти ще насидишся тут. А вранці мене це непокоїть, мій любий. Вранці, коли температуриш, жахливий вигляд. А ввечері зовсім інакше. Я легковажна й пуста — не хочу, щоб ти мене бачив, коли буваю бридка.

— Що ти. Пат!… — Я встав. — Ну, добре, я трохи прогуляюсь надворі з Антоніо. А опівдні знову буду тут. Сподіваюсь, що не поламаю своїх кісток на тих дерев'янках.

— Ти хутко навчишся, любий. — Стурбований вираз на її обличчі зник. — Ти дуже швидко почнеш чудово бігати на лижах.

— А ти швидше зможеш тоді чудово вигнати мене надвір, — сказав я і поцілував її. Руки в неї були вологі й гарячі, а губи сухі й припухлі.

Антоніо жив на третьому поверсі. Він дав мені свої п'єкси і пару лиж. Вони підходили мені, бо ми були однакові на зріст. Ми пішли на учбову площадку, що була на лузі за селом. Дорогою Антоніо допитливо поглядав на мене.

— Температура викликає тривогу в людини, — сказав він. — У такі дні тут траплялися незвичайні речі. — Він поклав лижі поперед себе і закріпив їх. — Але найгірше — чекати й нічого не робити. Це доводить людину до божевілля і до загибелі.

— Здорових так само, — відповів я. — Адже стоїш поруч і нічого не можеш вдіяти.

Він хитнув головою.

— Деякі з нас працюють, — говорив він далі, — інші прочитують цілі бібліотеки. Але багато хто поводиться по-школярськи, ухиляється від постільного режиму, як колись від гімнастики, і злякано хихикає, тікаючи до магазинів або кондитерських, коли проходить лікар. Потай курять, потай п'ють, незважаючи на заборону, влаштовують у санаторії безглузді маскаради, безглузді витівки, розпускають плітки, — так вони рятуються від порожнечі. І від правди. Вдавана, легковажна, а то й героїчна зневага до смерті. А, зрештою, що їм ще лишається в житті?