Розділ «XVII»

— Ти не звернула уваги на цю сусідню кімнату мимохідь? — спитав.

— Ні, а навіщо?

— Оцей розкішний великий балкон ліворуч належить до тієї кімнати. Він закритий з усіх боків і напроти — ніяких вікон. Якби ти жила там, могла б загорати навіть без купальника.

— Еге, якби я там жила…

— В цьому немає нічого неможливого, — сказав я ніби жартома. — Ти ж сама бачила, що кімната звільняється найближчими днями.

Вона посміхаючись запитально дивилася на мене.

— Ти гадаєш, для наших взаємовідносин щось подібне було б доцільним? Я маю на увазі таке близьке сусідство на довгий час.

— Але ж ми довгий час не були б разом, — заперечив я. — Адже я взагалі цілими днями не буваю тут. А часто навіть вечорами. Зате коли б ми вже й були разом, то не мали б потреби сидіти в ресторанах і знову й знову розлучатися так швидко, ніби ми були одне в одного в гостях.

Вона поворухнулась у своєму куточку.

— Любий мій, все це звучить так, ніби ти вже раніше докладно все обміркував.

— А таки обміркував, — сказав я. — Увесь вечір думав про це.

Вона випрямилась.

— Ти справді серйозно думаєш про це, Роббі?

— От тобі й маєш! Звичайно, серйозно, — підтвердив я. — Хіба ти ще й досі не зрозуміла?

Пат якусь мить мовчала.

— Роббі, — сказала вона потім, і голос її звучав ніби з глибини, — чому тобі це спало на думку саме зараз?

— Мені це спало на думку, — відповів я запальніше, ніж того хотів, бо раптом зрозумів, що настав час вирішити щось більше, ніж питання про кімнату. — Мені це спало на думку, бо за останні тижні я переконався, що найкраще для нас-остаточно зійтися й жити разом. Я не можу більше зносити такого — оцих зустрічей на годину! Я хочу більше мати тебе! Я хочу, щоб ти завжди була біля мене, у мене більше немає ніякого бажання продовжувати доброчесну гру в піжмурки з нашим коханням, мені це гидко і непотрібно, я просто хочу тебе і знову тебе, я ніколи не зможу досхочу намилуватись тобою і тому не хочу втрачати жодної хвилини!…

Я чув її схвильований віддих. Вона сиділа почіпки в куточку на вікні, обнявши руками свої коліна, й мовчала. З-за дерев напроти мерехтіло, повільно перебігаючи з одного кінця на другий, червоне сяйво світлових реклам; його матовий відблиск упав на світлі черевички Пат, потім перемістився на її сукню і на руки.

— Ти спокійнісінько можеш висміяти мене, — сказав я.

— Висміяти? — перепитала вона.