Розділ «XVII»

— Не мели дурниць і давай сюди решту, — сказав я.

Портьє так швидко замахнувся і вдарив мене, що я не встиг закритись рукою. Крім того, ухилитись від удару на своєму сидінні я не міг. Я вдарився головою об кермо. Піднявся — як очманілий. В голові гуло, наче в барабані, а з носа капала кров. Портьє все ще стояв передо мною.

— Хочеш іще раз, ти, утопленику?

Я вмить зважив свої можливості. Нічого не поробиш. Той мугир був сильніший за мене. Зачепити його як слід я міг лише зненацька. З сидіння бити не було сенсу — надто слабий був би удар. А перш ніж я вилізу з машини, він тричі зіб'є мене з ніг. Я зміряв його очима.

Він дихнув мені в обличчя пивом:

— Ще разок — і твоя жінка лишиться вдовою.

Я дивився на нього не поворухнувшись; уп'явся в його широке, здорове обличчя і їв його очима. Увесь напружившись від люті, дивився, куди його вдарити. Але не поворухнувся. Я бачив те обличчя надто близько, надто чітко, ніби крізь збільшувальне скло, воно здавалося величезним, видко було кожну щетинку його бороди, його червону, грубу, пористу шкіру…

Блиснув шолом поліцая.

— Що тут сталося?

Обличчя портьє раболіпно розпливлося в усмішку:

— Нічого, пане вахмістр.

Той перевів погляд на мене.

— Нічого, — сказав я.

Поліцай глянув на портьє, потім знову на мене:

— У вас же он кров.

— Це я вдарився носом.

Портьє відступив на крок. В його очах блиснув смішок. Він гадав, що я побоявся вказати на нього.

— Ну, їдьте звідси, — сказав поліцай.

Я газнув і поїхав назад на стоянку.

— Друже, та ти он як прикрасився! — зустрів мене Густав.