Розділ «XVII»

— Ні.

— Добре. Тоді я виїду на кілька годин.

— Я піду з тобою, — сказав Кестер.

Я вивів машину з майстерні й попрощався з Отто. Потім поїхав на стоянку. Поперед мене стояло дві машини. Потім ще під'їхали Густав і Томмі, артист. Невдовзі обидві передні машини поїхали, а за ними і до мене підійшов пасажир. Молода дівчина, яка мала їхати до «Вінети». «Вінета» — це був модний танцювальний зал-ресторан з настільними телефонами, з пневматичною поштою І і тому подібними речами для провінціалів. Він містився дещо осторонь від інших ресторанів, на темній вулиці.

Ми зупинились перед входом. Дівчина покопирсалася в своїй сумочці й подала мені купюру на п'ятдесят марок. Я здвигнув плечима:

— На жаль, у мене немає здачі.

Підійшов портьє.

— А скільки я вам винна? — запитала дівчина.

— Одну марку і сімдесят пфенігів.

Вона звернулася до портьє:

— Ви не зможете заплатити за мене? Ходімте, я віддам вам біля каси.

Портьє відчинив двері і пішов з нею до каси. Потім повернувся назад:

— На…

Я підрахував.

— Тут всього півтори марки…

— Не патякай… чи ти ще жовторотий? Дві монети портьє за послугу. Котись!

Були й такі місця, де портьє давали чайові. Однак давали тоді, коли він забезпечував комусь заробіток, а не коли приносив платню.

— Для цього я вже не жовторотий, — сказав я. — Я одержу свої одну і сімдесят.

— Ти можеш одержати по мазниці, — буркнув він. — Повертай свої голоблі, чоловіче, я тут краще за тебе знаю порядки.

Для мене нічого не значили ті два гривеники. Я лише не хотів, щоб мене обдурили.