Розділ «XVII»

Пат взяла мене під руку. Вона йшла поряд зі мною — пружна, струнка, я відчував тепло її руки, милувався її жвавим обличчям, на якому миготіли промені од вуличних ліхтарів, — ні, я ніяк не міг осягнути, що вона була хвора, я розумів це лише вдень, а ввечері, коли життя здавалося ніжнішим, лагіднішим і багатонадійнішим, — ніяк не міг…

— Може, ще на хвилинку зайдемо до мене? — запитав я.

Вона кивнула на знак згоди.

В коридорі пансіону горіло світло.

— Ет, дідько б їх!… — вихопилось у мене. — Що ж там скоїлось? Почекай хвилиночку тут.

Я відімкнув двері і заглянув усередину. В освітленому коридорі було безлюдне, як на вузькій вулиці передмістя. Двері кімнати пані Бендер стояли відчинені навстіж, і там теж горіло світло. Ніби маленька чорна комашка, по коридору дріботів Гассе, зігнувшись під шовковим абажуром торшера. Він переселявся.

— Добрий вечір, — привітався я. — До такої пізньої пори?…

Гассе підняв обличчя з м'якими чорними вусиками.

— Я лише годину тому повернувся з контори. А в мене ж тільки увечері є час для переселення.

— Хіба вашої дружини немає вдома?

Він похитав головою:

— Вона пішла до своєї подруги. Слава богу, що тепер у неї є подруга, з якою вона коротає час. — Він довірливо й задоволене посміхнувся і подріботів далі.

Я провів Пат до себе.

— Гадаю, нам краще не запалювати світла, чи як? — спитав я уже в кімнаті.

— Ні, любий мій, ввімкни на одну мить, а потім можеш знову погасити.

— Ненаситна ти людина, — сказав я, потім на секунду залив яскравим світлом усю червону плюшову розкіш і одразу ж знову повернув вимикач.

Вікна були розчинені, і знадвору від дерев, наче з лісу, струмилося свіже нічне повітря.

— Як гарно… — мовила Пат, примостившись у куточку на підвіконні.

— Тобі справді подобається тут?

— Правда, Роббі. Наче у великому парку влітку. Чудово.