Розділ «XVII»

— Авжеж, за те, що я весь час кажу «я хочу». Зрештою, ти теж повинна мати свої бажання.

Вона підвела очі:

— Ти знаєш, Роббі, що ти змінився?

— Ні, не змінився.

— Ні, все ж таки змінився. Ти ж сам кажеш про це. Ти хочеш. Ти вже багато не питаєш. Ти просто хочеш.

— Це ще не така вже й велика зміна. А ти, незважаючи на це, можеш сказати «ні», навіть якщо я дуже хочу.

Вона раптово нахилилась до мене:

— А чому я повинна сказати «ні», Роббі? — сказала вона ніжним і теплим голосом. — Адже я хочу цього так само, як і ти…

Вражений несподіваною відповіддю, я обняв її за плечі. її волосся лоскотало мені обличчя.

— Це правда, Пат?

— Звичайно, правда, мій любий.

— От дурень, — пробурмотів я, — а мені все уявлялось набагато складнішим.

Вона похитала головою:

— Це ж залежить лише від тебе, Роббі…

— Мені навіть повірити важко, — здивовано сказав я.

Пат обняла мене за шию.

— Іноді дуже приємно відчувати, що ти можеш ні про що не думати. Не мати потреби все робити самому. Мати на кого спертися. Ах, любий, по суті, все це зовсім легко — треба тільки самому собі не утруднювати справу.

Я мимоволі на мить зціпив зуби. І треба ж було, щоб саме вона це сказала мені!

— Вірно, — підтвердив я потім, — вірно, Пат.

Але це було зовсім не так. Ми ще хвилинку постояли біля вікна.