Розділ 14

Кобила піді мною задихалася, трусячись, і я знала, що вона не зможе протриматися; навіть сильні, навчені бойові коні падатимуть, якщо ними отак їздити після плавання в холодній річці.

— Нен елшайон, — прошепотіла я кобилі на вухо, — нен елшайон, — і дала їй трохи сил, трохи тепла. Вона витягнула елегантну голову та вдячно трусонула нею, а я заплющила очі й спробувала поширити заклинання на них усіх, промовляючи: «Нен елшайон», — і витягуючи руку до Касиного коня, неначе кидаючи йому канат.

Я відчула, як той уявний канат зачепився, викинула їх іще декілька, і коні наблизились одне до одного та знову стали бігти легше. Дракон швидко поглянув на мене з-за плеча. Ми йшли далі, їдучи за звуком рога, і тепер я нарешті стала помічати, що між деревами щось переміщається. Ходаки, багато ходаків, і вони швидко йшли до нас, рухаючи в такт усіма своїми довгими ногами-палицями. Один із них витягнув довгу руку та стягнув одного з вояків із коня, але вони відставали від нас, неначе не очікували нашої карколомної швидкості. Ми пробилися разом крізь стіну сосон на величезну галявину — коні тупали, струшуючи багнюку з ніг — і перед нами постало страхітливе серцедерево.

Його стовбур був ширшим за бік коня; воно височіло, закінчуючись неосяжністю розлогих гілок. Його гілки були обтяжені блідим сріблясто-зеленим листям і невеличкими золотими плодами, від яких жахливо тхнуло, а з-під кори на нас дивилося людське обличчя, заросле та згладжене так, що він нього залишився тільки натяк, а на грудях, наче у трупа, були схрещені дві руки. Біля його ніг розгалужувалися два величезних корені, а між ними лежав скелет, майже поглинутий мохом і гнилим листям. Менший корінь проростав, закручуючись, крізь одну відкриту очницю, а крізь ребра та шматки заіржавілої кольчуги визирала трава. Поперек тіла лежали залишки щита, на якому було ледь видно чорного двоголового орла — королівський герб Росьї.

Ми притримали своїх коней, які пирхали та хекали, просто перед його гілками. За собою я почула раптове клацання, наче то голосно зачинилися дверцята пічки, і тієї ж миті на мене накинулася велика вага нізвідки, яка вибила мене із сідла. Я боляче вдарилась об голу землю, повітря з моїх легень виштовхнулося, лікоть подряпало, а на ногах з’явилися синці.

Я крутнулася. Кася була на мені — збила мене з кобили. Я пильно подивилася вгору поза нею. Моя кобила висіла в повітрі над нами без голови. Її тримала двома передніми ногами страхітлива істота, схожа на богомола. Богомол зливався із серцедеревом: вузькі золотаві очі такої ж форми, як і плоди, і тіло такого ж сріблясто-зеленого кольору, як і листя. Він відкусив кобилі голову за один випад. За нами впав безголовим ще один вояк, а третій кричав, залишившись без ноги та борсаючись у лапах іще одного богомола; з-поміж дерев виходило близько десятка цих істот.