Розділ 3

Ту ніч я пролежала в ліжку зовсім без сну, згорнувшись калачиком і знову впавши у відчай. Але мені не стало легше вибратися з вежі через те, що я дужче цього захотіла. Наступного ранку я все-таки пішла до великих дверей і вперше спробувала підняти велетенський засув на них, хоч якою сміховинною була ця спроба. Звісно, я не спромоглася зрушити його й на чверть дюйма.

Унизу, у коморі, я, користаючись однією з посудин як важелем, підняла величезну залізну ляду, під якою була помийна яма, та глянула вниз. Далеко внизу замерехтів вогонь; там мені не було куди тікати. Я насилу повернула важку кришку на місце, а тоді повністю обмацала стіни обома долонями, не поминувши жодного темного куточка, у пошуках якогось отвору, якогось входу. Та якщо такий і був, я його не знайшла, а тоді сходами за моєю спиною полилося непрохане золоте світло ранку. Я мусила приготувати сніданок і понести тацю своїй загибелі.

Розкладаючи їжу — тарілку з яйцями, грінки та консерви, — я знову й знову поглядала на довгий різницький ніж, який виблискував сталлю. Його колодка стирчала з підставки, дивлячись на мене. Раніше я різала ним м’ясо; я знала, який він швидкий. Мої батьки щороку вирощували свиню. Я допомагала її різати, тримала відро для крові, але думка про те, щоб встромити ніж у людину, вже була чимось іншим, не вкладалася в голові. Тож я не стала про це роздумувати. Лише поклала ніж на тацю й пішла нагору.

Коли я прийшла до бібліотеки, він стояв біля підвіконня, повернувшись до мене спиною та роздратовано напруживши плечі. Я механічно виставляла тарілки одну за одною, доки не лишилося нічого, крім таці — таці та ножа. Моя сукня була забризкана вівсянкою та яйцем; за мить він скаже…

— Закінчи з цим, — сказав він, — і йди нагору.

— Що? — безтямно промовила я. Ніж і досі лежав під серветкою, заглушуючи всі інші мої думки, і я лише за мить зрозуміла, що мені дали відстрочку.

— Ти що, раптом оглухла? — гарикнув він. — Перестань бабратися з цими тарілками та забирайся геть. І не виходь зі своїх кімнат, доки я не викличу тебе знову.

Моя сукня була вкрита плямами та зім’ята, обернулася на руїну зі сплутаних стрічок, але він навіть не повернувся до мене. Я підхопила тацю і втекла з кімнати, не потребуючи більше жодного виправдання. Побігла сходами вгору, і мені мало не здалося, що я лечу й мені на п’яти не наступає та жахлива втома. Я ввійшла у свою кімнату, зачинила двері й зірвала із себе шовковий убір, вбралася назад у свій домотканий одяг, а тоді звалилася на ліжко з радістю та полегшенням дитини, що врятувалася від тілесного покарання.

Тоді ж я побачила, що таця впала на підлогу, а ніж лежить нічим не прикритий і виблискує. Ох. Ох, ну й дурепою я була, коли взагалі про це подумала. Він же мій пан: якби я завдяки якійсь страшній випадковості таки вбила його, мене б точно за це стратили, а моїх батьків, цілком можливо, стратили б разом зі мною. Убивство — аж ніяк не вихід; краще вже просто викинутися з вікна.

Я навіть повернулася й тужно визирнула з нього, а тоді побачила, за чим Дракон спостерігав із такою відразою. Дорогою до вежі наближалася хмара куряви. Куряву здійняв не віз, а велика крита карета — майже будинок на колесах: у запрягу — змилені коні, перед кучером — двоє вершників, і всі зодягнені в сірі з блискучою зеленню мундири. За нею їхало ще четверо вершників у подібних мундирах.

Карета, на якій був зелений герб, багатоголове чудовисько, зупинилася біля великих дверей, і всі форейтори та вартові поспіхом злізли з коней та заходилися надзвичайно жваво працювати. Коли прочинилися двері до вежі, ті велетенські двері, які я й зрушити не могла, всі вони трохи відсахнулися. Я витягнула шию, щоб глянути вниз, і побачила, як Дракон сам виходить із дверей на поріг.

Із черева карети вигулькнув чоловік: високий, золотоволосий, широкоплечий, у довгому плащі того ж таки блискучо-зеленого кольору; він без вагань скочив униз, не звернувши уваги на виставлені для нього сходинки, взявся однією рукою за меч, який тримав на долонях іще один його служник, а тоді швидко покрокував між своїми людьми до дверей, водночас закріпивши зброю на поясі.

— Карета мені осоружніша за химеру, — сказав він Драконові, достатньо чітко, щоб я почула, як його голос здіймається до мого вікна, перекриваючи пирхання й тупіт коней. — Просидів у ній цілий тиждень. Чому ти взагалі не можеш прибути до двору?

— Вашій високості доведеться мене пробачити, — холодно промовив Дракон. — Я тут зайнятий своїми обов’язками.

На той час я вже висунулася достатньо далеко, щоб можна було суто випадково випасти, геть забувши про свій біль і нещастя. Король Польні мав двох синів, але кронпринц Зиґмунд був усього-на-всього розсудливим молодиком. Він здобув добру освіту та одружився з донькою якогось графа при владі на півночі, що принесло нам союзника і порт. Вони вже мали кому передати трон — у них народився хлопчик, та ще й дівчинка на додачу; він начебто був чудовим управителем і буде чудовим королем, і нікому до нього не було діла.

Принц Марек був набагато приємнішим. Я вже чула щонайменше десяток оповідок і пісень про те, як він убив Вандалуську гідру; вони були геть несхожі між собою, та всі вони, як я була впевнена, були правдивими в усіх деталях; а ще він під час останньої війни з Росьєю вбив щонайменше трьох, чотирьох чи дев’ятьох велетнів. Він якось навіть поїхав спробувати свої сили в убивстві справжнього дракона, от тільки виявилося, що то якісь селяни вдавали, ніби на них нападає дракон, і переховували овець, яких він, як вони казали, з’їв, аби врятуватися від податків. Він же навіть не стратив їх, а вилаяв їхнього пана за те, що запровадив надто високий податок.

Він увійшов у вежу разом із Драконом, і двері за ними зачинилися; принцові люди почали таборитися на рівному полі перед дверима. Я повернулася до своєї маленької кімнатки і стала ходити колами по підлозі; врешті-решт я взяла й подалася сходами донизу, аби спробувати щось підслухати, поступово заходячи все нижче, аж доки не почула, як їхні голоси долинають з бібліотеки. Я розбирала не більш як одне слово з п’яти, але вони говорили про війни з Росьєю та про Пущу.

Я підслуховувала не надто завзято; мені було не так уже й цікаво, про що вони говорили. Значно важливішим для мене було те, що зажевріла примарна надія на порятунок: те, що Дракон виробляв зі мною, це страхітливе висмоктування життя, уже напевно порушувало королівський закон. Він казав мені не підходити, не потрапляти на очі; а що, як він так казав не лише через те, що я ганьбила його своєю неохайністю, якої він міг позбутись одним словом, а тому що не хотів, аби принц знав, чим він займається? А що, як віддатися на милість принцові, а він забере мене…

— Досить, — мовив принц Марек, і його голос утрутився в мої думки: слова долинали чіткіше, неначе він наближався до дверей. Судячи з голосу, він був сердитий. — Ти, мій батько, Зиґмунд, усі ви мекаєте, як вівці… ні, досить. Я не маю на думці нічого з цим не робити.