Розділ 32

Ті, що не мають коріння

Я заснула в гаю з порожньою головою та виснажена. Я не помітила, як Саркан узяв мене на руки й повернув мене до вежі: пововтузилась якраз достатньо довго, щоб поскаржитися йому впівголоса після того, як мені неприємно скрутило живіт від його заклинання стрибка, а тоді провалилася знову.

Прокинувшись під ковдрою на своєму вузькому ліжку у своїй вузькій кімнаті, я скинула ту ковдру зі своїх ніг і встала, не думаючи про одяг. Через усю картину із зображенням долини там, де її роздер зазублений розлом у камені, проходив розрив; полотно звисало смугами, і з нього повністю зникли чари. Я вийшла в коридор, обираючи дорогу між уламками розбитого каменю і гарматних ядер, які всіяли підлогу, та потираючи висохлі очі. Спустившись сходами, я побачила, що Саркан збирається в дорогу.

— Хтось має вичистити заразу зі столиці, перш ніж вона розповсюдиться далі, — сказав він. — Алоша видужуватиме ще довго, а двору до кінця літа доведеться повернутися на південь.

Він був у одязі для їзди верхи та оздоблених сріблом чоботях із пофарбованої в червоний колір шкіри. Я й досі ледь пересувала ноги та була вся в сажі й багнюці, достатньо обірвана, щоб бути привидом, але надто забрьохана.

Він майже не глянув мені в обличчя, заповнюючи скриню пляшечками і флаконами, а на лабораторному столі між нами вже чекав іще один мішок, наповнений книжками. Підлога в нас під ногами хилилася набік. Там і тут, у тих місцях, куди влучили гарматні ядра чи попадали каменюки, у стінах зяяли діри, і по-літньому теплий вітер бадьоро свистів між тріщинами, розвіюючи по всій підлозі папери та порошки й залишаючи на камені ледь помітні смуги червоного й синього кольору.

— Я поки що підпер вежу, — додав він, поклавши закритий корком, добре закупорений флакон фіалкового диму. — Вогнесерце візьму із собою. Можеш розпочати ремонт у…

— Мене тут не буде, — сказала я, урвавши його. — Я повертаюся до Пущі.

— Не мели дурниць, — відповів він. — Гадаєш, смерть відьми перетворює всі її діла на порох чи зміна її настрою може негайно виправити всі їхні наслідки? Пуща досі повна жахіть і зарази, і так буде ще довго.

Він не помилявся, та й королева Пущі все одно не була мертвою — вона всього-на-всього спала. Проте він їхав не через заразу та не заради королівства. Його вежа була розбита, він напився води з Веретена, а ще він потримав мене за руку. Тож тепер він збирався помчати якнайшвидше та знайти собі якісь нові кам’яні стіни, щоб сховатися за ними. Цього разу він десять років сидітиме під замком, аж поки не всохне його коріння і він не перестане відчувати його відсутність.

— Від того, що я сидітиму на купі каміння, їх там не стане менше, — сказала я. Я повернулась і залишила його з його пляшками та книжками.

У мене над головою Пуща палала червоною, золотавою і жовтогарячою барвою, але з лісової підстилки визирало кілька спантеличених білих весняних квіточок. Цього тижня, якраз до збору врожаю, прийшла остання хвиля літнього тепла. У полях селяни важко працювали під лютим сонцем, але тут, у тьмяному світлі під темними кронами, біля біжучого дзюркотіння Веретена, було прохолодніше. Я з повним кошиком золотих плодів пройшла босоніж хрустким опалим листям і зупинилася біля вигину річки. Біля води присів ходак, який опустив голову-палицю, щоб попити.

Він побачив мене й застиг, але не втік. Я простягнула один із плодів зі свого кошика. Ходак потихеньку підповз до мене на негнучких ногах. Він зупинився трохи далі, ніж можна було дотягнутися рукою. Я не рухалася. Нарешті він витягнув дві передні ноги, взяв плід і з’їв його, крутячи та крутячи його в руках і покусуючи, доки не обчистив його до кісточки. Опісля він поглянув на мене, а тоді обережно зробив кілька кроків до лісу. Я кивнула.

Ходак довго вів мене до лісу, між дерев. Нарешті він відсунув важкий килим із лоз від чогось схожого на поверхню голої скелі та показав мені вузький розлом у камені, з якого викочувався густий солодкий сморід гнилі. Ми пролізли крізь прохід у затишну вузьку долину. В одному кінці стояло старе, покручене серцедерево, сіре від зарази, з неприродно опуклим стовбуром. Його гілки звисали вперед над травою долини, настільки обтяжені плодами, що їхні кінці злегка торкалися землі.

Ходак боязко тримався осторонь. Вони вже зрозуміли, що я, якщо можу, очищую недужі серцедерева, а декілька з них навіть почали мені допомагати. Звільнившись від керівної люті королеви Пущі, вони, як мені здавалося, відчули схильність до садівництва; а можливо, їм просто більше подобалися незаражені плоди.

У Пущі досі існували кошмарні істоти, які плекали надто сильний гнів самі собою. Вони здебільшого уникали мене, та час від часу я наштовхувалася на пошматоване й осквернене тіло кролика чи білки, убитого, наскільки я могла судити, лише із жорстокості; а часом один із ходаків, які мені допомагали, з’являвся знову пошматованим і кульгавим, із кінцівкою, наче відкушеною щелепами богомола, чи з глибокими слідами від кігтів на боках. Якось у темній частині Пущі я впала в яму-пастку, вправно накриту листям і мохом для маскування під лісову підстилку та повну зламаного дрюччя і жахливого слизу, що виблискував, чіплявся до моєї шкіри та пік її, доки я не пішла до гаю та не змила його в озерці. У мене на нозі, там, де я порізалась об один із дрючків, і досі лишалася болячка, що повільно гоїлася. Можливо, це була всього лише звичайна пастка на тварин, поставлена для здобичі, проте я так не подумала. Я подумала, що вона була призначена для мене.

Я не дала цьому зупинити мою роботу. Тепер я пірнула під гілки та попрямувала до стовбура серцедерева зі своїм глеком. Я облила його коріння порцією води з Веретена, та, щойно почавши, зрозуміла, що на це дерево надії небагато. Надто багато вже душ застрягло всередині та крутило дерево в усіх напрямках, і надто довго вже вони там були; від них лишилося замало, щоб їх можна було витягти, а заспокоїти і розрадити їх усіх, навіяти їм сни буде майже неможливо.

Я довго стояла, поклавши руки на кору та намагаючись до них дотягнутися, та навіть ті, які я знайшла, були загуб­лені так довго, що забули власні імена. Вони лежали, не ходячи, у затінених темних місцях, із порожніми очима та виснажені. Їхні обличчя майже втратили форму. Мені довелося зрештою відступитись і відійти; я вся дрижала від холоду, хоча крізь листя проходило жарке сонце. Горе прилипло до моєї шкіри, бажаючи залізти всередину. Я повернулася, нахилившись, із-під важких гілок дерева й сіла на клаптику відкритого сонячного світла в іншому кінці долини. Трохи відпила зі свого глека, затим притулившись чолом до його всіяного краплинками мокрого боку.

Крізь прохід, аби долучитися до першого, проповзло ще двоє ходаків; вони сіли рядком, напружено схиливши довгі голови в бік мого кошика. Я згодувала кожному з них по чистому плоду, а коли я взялася до праці, вони мені допомогли. Разом ми нагромадили біля стовбура сухого труту й викопали довкола кінців гілок серцедерева широке коло з багна.

Коли ми закінчили, я підвелася й вигнула натомлену спину, розтягуючись. Потім обтерла руки грязюкою. Повернулася до серцедерева і знову поклала руки на нього з боків, але цього разу не спробувала говорити до застряг­лих душ.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ті, що не мають коріння» автора Наомі Новік на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 32“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи