Розділ 16

Вона йому не відповіла. Марек стояв у очікуванні, зціпивши руки та не зводячи очей з її обличчя. Проте вона не відповіла.

Ми стояли мовчки, пригнічені, ще дихаючи димом від серцедерева, палаючих трупів людей і створінь Пущі. Нарешті Сокіл опанував себе та закульгав уперед. Він підняв руки в бік її обличчя, завагавшись на мить, але вона не відсахнулася від нього. Він поклав руки їй на щоки та повернув її до себе. Заходився її роздивлятись; його зіниці при цьому розширювалися та звужувалися, змінюючи форму, а райдужні оболонки ставали то зеленими, то жовтими, то чорними. Він хрипко промовив:

— Нічого немає. Я взагалі не можу знайти в ній зарази, — а тоді опустив руки.

Але не було й чогось іншого. Вона не дивилася на нас, а якщо й дивилася, це було ще гірше: її великі витріщені очі не бачили наших облич. Марек стояв, і досі важко та пришвидшено дихаючи, і дивився на неї.

— Мамо, — сказав він знову. — Мамо, це Марек. Я прийшов забрати вас додому.

Її обличчя не змінилося. Початковий жах уже зник із нього. Вона тепер дивилася пильно, але була спустошеною.

— Щойно ми виберемося з Пущі… — сказала я, та мій голос завмер у мене в горлі. Мені було дивно і зле. Чи можна взагалі вибратися з Пущі, пробувши в ній двадцять років?

Але Марек учепився за цю пропозицію.

— Куди? — поцікавився він, уклавши меча назад у піхви.

Я рукавом витерла попіл з обличчя. Опустила погляд на свої всіяні пухирями та потріскані руки у плямах крові. Ціле від частини.

— Лояталал, — прошепотіла я своїй крові. — Відведи мене додому.

Я вивела їх із Пущі як зуміла. Я не знала, що ми робитимемо, якщо зустрінемо ще одного ходака, не кажучи про ще одного богомола. Ми були геть не схожі на те блискуче товариство, що в’їхало в Пущу того ранку. Подумки я уявляла собі, ніби ми прийшли щось позбирати та повземо лісом додому, аби встигнути до приходу ночі, намагаючись не злякати навіть пташину. Я ретельно обирала нам дорогу між деревами. Ми не мали жодної надії прокласти стежину, тож мали триматися оленячих стежок і рідших кущів.

Ми виповзли з Пущі за півгодини до приходу ночі. Я ледве вийшла з дерев, і досі йдучи за мерехтінням свого заклинання: додому, додому — знову й знову лунав наспів у мене в голові. Блискуча лінія звивисто бігла на захід і на південь, у бік Дверніка. Ноги й далі несли мене за нею, крізь безплідну смугу випаленого багна, а тоді у стіну високої трави, що нарешті стала достатньо густою, щоб мене зупинити. Коли я повільно підняла голову, виявилося, що над верхнім краєм трави вдалині стіною здіймалися заліснені схили, димчасто-брунатні у світлі призахідного сонця.

Північні гори. Ми вийшли неподалік від гірського переходу з Росьї. Це певним чином було закономірно, якщо королева та принц Василій тікали до Росьї, а їх упіймали та принесли в Пущу звідти. Але це означало, що від Заточека нас відділяє багато миль.

Принц Марек вийшов із Пущі за мною, схиливши голову та зсутуливши плечі, ніби ніс на собі неабиякий тягар. За ним сяк-так пленталося двоє вояків. Свої кольчуги вони зняли й покинули десь дорогою всередині Пущі. Лише він досі був у обладунку й тримав меча в руці, але добравшись до трави, він упав і не рухався. Солдати піді­йшли до принца й звалилися обабіч нього долілиць, неначе їх тягнуло за ним.

Кася поклала Дракона на землю поряд зі мною, перед тим витоптавши траву. Він був безвільний і нерухомий, очі в нього були заплющені. Правий бік у нього був обпалений і всіяний пухирями, червоний, зі смертельним полиском. Я ще ніколи не бачила настільки жахливих опіків.

Сокіл опустився на землю по другий бік від нього. Він тримав один кінець ланцюга, який тягнувся до ярма на шиї королеви; Сокіл потягнув за нього, і вона теж зупинилася, нерухомо стоячи сама на випаленій безплідній смузі довкола Пущі. Її обличчя відзначалося такою ж нелюдською застиглістю, як і в Касі, тільки гірше, тому що з її очей ніхто не виглядав. За нами неначе йшла маріонетка. Коли ми тягнули ланцюг уперед, вона йшла, напружено погойдуючись, як лялька, ніби вже не до кінця усвідомлюючи, як послуговуватися руками й ногами.

Кася сказала:

— Ми маємо віддалитися від Пущі, — ніхто з нас не відповів їй і не ворухнувся; мені здавалося, ніби вона говорить із далекої далечіні. Вона обережно взялася за моє плече й поторсала мене. — Нєшко, — сказала вона. Я не відповіла. Небо темніло, сутеніючи, а довкола нас метушилися комарі з тих, які літають напровесні, та пищали мені у вухо. Я не могла навіть підняти руки, аби змахнути великого комара, який сидів просто в мене на руці.