Розділ 14

Ми вийшли з лісу майже за фут над річкою, опинившись на м’якому пологому березі. Над водою нависали дерева та кущі, з верб у очерет, який рясно купчився край води, між блідим сплутаним оголеним корінням дерев на тлі м’якого багна, звисали довгі тонкі гілки. Веретено було достатньо широким, щоб посередині річки крізь переплетені крони дерев пробивалося сонячне світло. Воно виблискувало на поверхні річки, не проникаючи, і ми здогадалися, що більша частина дня вже минула. Ми довго сиділи тихо. У тому, що ми отак натрапили на річку, яка перетнула нам шлях, було щось неправильне. Ми їхали на схід; ми мали бути поруч із нею.

Коли принц Марек підняв стиснену в кулак руку в бік води, фіалковий відблиск яскраво засяяв, прикликаючи нас на другий бік, але вода рухалася швидко, і ми не могли сказати, наскільки там глибоко. Янош кинув невеличку гілочку з одного з дерев; її одразу понесло за течією, і вона майже миттєво зникла під невеличким блискучим перекатом.

— Пошукаємо броду, — сказав принц Марек.

Ми повернулися й поїхали далі вервечкою вздовж річки; солдати рубали рослинність, аби дати коням опору на березі. Жодних ознак слідів тварин, які б вели вниз, до краю, не було, а Веретено бігло далі, жодного разу не звузившись. Ця річка відрізнялася від тієї, що була у долині, — бігла швидко й тихо під деревами, затінена Пущею так само, як і ми. Я знала, що річка так і не виходила з іншого боку, у Росьї; вона зникала десь у глибині Пущі, поглинута в якомусь темному місці. Повірити в це тут, дивлячись на її темний обшир, видавалося майже неможливим.

Десь за мною глибоко зітхнув один з вояків — із полегшенням, неначе ставив додолу щось важке. Це порушило мовчання Пущі. Я озирнулася. У нього з обличчя спав шарф; це був привітний молодий вояк із поламаним носом, який підвів мою кобилу до води. Він потягнувся з оголеним ножем, гострим і яскраво-сріблястим, а тоді схопив за голову чоловіка, який їхав перед ним, і одним швидким рухом розрізав йому горлянку від вуха до вуха.

Інший вояк помер без жодного звуку. Кров оббризкала шию тварині й скрапнула на листя. Вона різко стала дибки, заіржавши, і варто було чоловікові звалитися з її спини, вона, спотикаючись, чкурнула в кущі та зникла. Молодий вояк із ножем досі усміхався. Він зіскочив з коня у воду.

Ми аж застигли — настільки раптово це сталося. Переді мною принц Марек крикнув і, зіскочивши з коня сам, побіг униз схилом; ковзаючи до краю води, він розкидав чоботами багнюку. Він спробував потягнутися та впіймати вояка за руку, та чолов’яга не потягнувся сам. Він оминув принца на спині, пливучи, наче шматок дерева, а за ним тягнулись у воді кінці його шарфа та плаща. Його ноги вже тягнуло донизу — чоботи наповнювалися водою, — а тоді стало тонути все тіло. Ми востаннє побачили його кругле бліде обличчя, що пильно дивилося вгору, на сонце. Вода зімкнулася в нього над головою, над його зламаним носом; потонув плащ, востаннє надувшись зеленим. Він зник.

Принц Марек зіп’явся на ноги знову. Він стояв унизу, на березі, та спостерігав, схопившись для рівноваги за стовбур якогось тонкого сіянця, доки вояк не потонув. Тоді він повернувся та сяк-так поліз схилом. Янош уже зісковзнув з коня та вхопився за Мареків повід; він витягнув руку донизу, щоб допомогти йому вилізти. Ще один вояк учепився за повід іншого коня, на якому тепер не було вершника; тварина дрижала, ніздрі в неї роздувались, але вона стояла спокійно. Усе знову затихло. Річка текла далі, гілки нерухомо звисали, а сонце сяяло на воді. Ми навіть не почули жодного звуку від коня, який утік. Наче нічого й не сталося.

Дракон провів коня далі та опустив очі на принца Марека.

— Усі інші зникнуть до приходу ночі, — без церемоній повідомив він. — А можливо, і ви теж.

Марек звів на нього очі; його обличчя вперше було відкритим і невпевненим — ніби він щойно побачив щось, чого не розумів. Я побачила поряд із ними Сокола, який оглядався на вервечку бійців, не кліпаючи; його проникливі очі намагалися побачити щось невидиме. Марек поглянув на нього; Сокіл поглянув у відповідь і ледь помітно ствердно кивнув.

Принц забрався в сідло. Заговорив до солдатів перед собою.

— Розчистіть нам галявину.

Вони заходилися рубати кущі довкола нас; решта їх долучилася, випалюючи її та посипаючи сіллю на ходу, аж поки ми не розчистили достатньо місця, щоб поміститися там разом. Коні з радістю пропхали голови всередину та щільно притиснулись одне до одного.

— Гаразд, — заговорив Марек до вояків, які не зводили з нього очей. — Ви всі знаєте, чому ви тут. Кожного з вас ретельно добирали. Ви — люди півночі, найкращі з тих, хто в мене є. Ви йшли за мною в чари росьян і стали стіною поруч зі мною, опираючись атакам їхньої кавалерії; серед вас немає жодного, у кого б не було бойових шрамів. Перш ніж ми поїхали, я запитав кожного з вас, чи поїдете ви в це темне місце разом зі мною; кожен із вас відповів ствердно.

— Що ж, не буду присягатися вам тепер, що виведу вас живими; та присягаюся вам, що кожен боєць, який таки вийде разом зі мною, матиме всі почесті, які я можу забезпечити, і кожен із вас одержить лицарський титул і землі. А перейдемо ми річку тут і зараз, як тільки зможемо, а тоді поїдемо далі разом — до смерті, а можливо, і до чогось гіршого, але як чоловіки, а не як перелякані миші.

На той час вони вже мали знати, що й сам Марек не знав, що станеться; що він не був готовий до тіні Пущі. Та я бачила, як його слова трохи зігнали цю тінь зі всіх їхніх облич; до них прийшла якась ясність, глибоке дихання. Жоден із них не попросив повернутися. Марек узяв із сідла свій мисливський ріг. Це був довгий предмет, повністю зроблений з латуні, яскраво відполірований і закручений. Марек приклав його до вуст і дмухнув у нього з усієї сили; вийшов оглушливий войовничий звук, від якого серце в мене не мало тьохнути, але тьохнуло, нахабний і дзвінкий. Коні затупали й запряли вухами, а солдати витягнули мечі та гучно підхопили цю ноту. Марек повернув коня, а тоді стрімко повів нас униз схилом і завів у холодну темну воду, і всі інші коні пішли за ним.

Річка різко вдарила мене по ногах, коли ми занурилися в неї, та запінилася навколо широких грудей моєї кобили. Ми просувалися далі. Вода піднялася вище моїх колін, стегон. Моя кобила тримала голову високо, роздуваючи ніздрі, а ногами била по річковому дну, кидаючись уперед і намагаючись не відірватися від дна.

Десь за мною один кінь заточився і втратив опору. Його одразу перекинуло та понесло на коня іншого солдата. Річка віднесла їх геть і поглинула повністю. Ми не зупинилися: зупинитися було неможливо. Я наосліп шукала якесь заклинання, та нічого не могла придумати: вода кидалась на мене, а потім вони зникли.

Принц Марек знову гучно дмухнув у ріг; він і його кінь незграбно йшли вгору на другому боці річки, і він рвався вперед, до дерев. Одне за одним ми вибралися нагору з річки, наскрізь змоклі, та пішли далі не зупиняючись; усі ми продиралися крізь кущі, йдучи за яскравим пурпуровим Марековим світлом угорі та попереду, йдучи за звуком його закличного рога. Дерева стрімко проносилися повз нас. Із цього боку річки підлісок був світлішим, стовбури — більшими, та й відстань між ними була більша. Ми вже не їхали вервечкою: я бачила, як деякі інші коні петляють між деревами поруч зі мною, доки ми летіли, доки ми тікали, біжучи геть такою ж мірою, як і бігли до мети. Я остаточно перестала розраховувати на поводи та просто притиснулася до своєї кобили, вплівши пальці у гриву, зігнувшись над її шиєю і намагаючись закритися від ударів гілок над головою. Я бачила Касю поруч із собою, а ще — яскравий спалах Соколового білого плаща попереду.