Розділ 25

Ми загорнулись у роздерті плащі, які зняли з мертвих вартових, і побігли, залишаючи полами одягу криваві смуги на підлозі за собою. Я проштовхнула Алошин меч назад до його дивної схованки, заклинанням «гатол» відкривши у світобудові кишеньку, щоб його покласти. Кася понесла маленьку дівчинку, а я тримала за руку Сташека. Ми зійшли сходами у вежі, поминувши майданчик, на якому позирнули на нас двоє чоловіків у коридорі, спантеличені й насуплені; ми квапливо спустилися ще на одне коліно і вийшли у вузький коридор до кухонь, яким сновигали туди-сюди слуги. Сташек спробував відірватися від мене.

— Хочу до батька! — сказав він тремтливим голосом. — Хочу до дядька Марека! Куди ми йдемо?

Я не знала. Я лише тікала; я знала хіба одне — ми маємо відірватися. Пуща розсіяла забагато насіння довкола нас; раніше воно тихо лежало в землі, що парувала, але тепер усе воно приносило плоди. Коли зараза живе у королівському замку, безпечних місць немає ніде. Принцеса збиралася відвезти їх до своїх батьків, до Ґідни на північному морі. «Океан ворожий до зарази», — казала Алоша. Проте в Ґідні все одно росли дерева, а Пуща переслідуватиме дітей до берега.

— До вежі, — сказала я. Я не планувала це сказати, слова вирвалися в мене, як крик у Сташека. Я бажала спокою Сарканової бібліотеки, ледь помітного запаху спецій та сірки в його лабораторії, тих тісних, вузьких коридорів, чітких ліній і порожнечі. Вежі, що самотньо височіє на тлі гір. Пущі там ніде було зачепитися. — Ми їдемо до Драконової вежі.

Дехто зі слуг сповільнювався, дивлячись на нас. На сходах лунали кроки, що йшли за нами; якийсь чолов’яга владно гукнув униз:

— Гей, ви, там!

— Тримайся за мене, — сказала я Касі. Я поклала руку на стіну замку та, зашепотівши, провела нас крізь неї, просто в кухонні сади, де стояв коліньми на землі, витріщившись, якийсь садівник. Я побігла між рядами бобових стеблин, а зі мною з широко розплющеними очима побіг Сташек, якому передався наш страх; за нами подалася Кася. Ми досягли зовнішньої стіни з важкої цегли; я провела нас. Замкові дзвони почали бити на сполох у нас за спинами, коли ми ледве сповзли крутим схилом у потоці багнюки до Вандалуса, що тік унизу.

Тут, довкола замку, лишаючи за собою місто й рушаючи на схід, річка бігла швидко та була глибокою. Високо вгорі закричав мисливський птах, сокіл, який кружляв довкола замку широкими колами; то, бува, не Соля дивився на нас згори? Я вхопила жменьку очерету з берега, без жодних замовлянь або заклинань: вони всі вилетіли мені з голови. Натомість я висмикнула нитку зі свого плаща і обв’язала очерет на кінцях. В’язку я скинула на берег, наполовину у воду, і метнула в неї чари. Вона виросла у довгий легкий човен, і ми залізли в нього, щойно річка відштовхнула його від берега й потягнула нас, кваплячись і відскакуючи від каміння з обох боків. За нами лунали крики, на зовнішніх стінах замку високо вгорі з’явилися вартові.

— Униз! — закричала Кася, штовхнула дітей униз і закрила їх власним тілом. Вартові стріляли в нас із луків. Одна стріла продірявила її плащ і влучила у спину. Інша приземлилася зовсім поряд зі мною й задрижала, влучивши у борт човна. Я відірвала пір’я з древка стріли й підкинула його над нами. Воно згадало, чим колись було, і обернулося на хмарку з напівптахів, які закрутилися й заспівали, на кілька секунд прикривши нас від чужих очей. Я, тримаючись за боки човна, вимовила заклинання Яги для пришвидшення.

Ми кинулися вперед. Один поштовх — і замок, і місто розпливлися далеко позаду, перетворившись на дитячі іграшки. Другий — і вони зникли за вигином річки. Третій — і ми вдарились об порожній річковий берег. Мій очеретяний човен розпався довкола нас, і ми всі опинились у воді.

Я мало не втопилася. Вага одягу тягнула мене назад, униз, у каламутну воду, а світло розпливалося наді мною. Поряд зі мною здіймалися хмарою Касині спідниці. Я кинулася до поверхні, інстинктивно хапаючись рукою, і виявила, що за неї хапається маленька ручка; Сташек поклав мою руку на корінь якогось дерева. Я підтягнулася, кашляючи, та спромоглася поставити ноги у воді.

— Нєшко! — гукала Кася; в руках вона тримала Маришу.

Ми потягнулися угору м’яким мулистим берегом; Касині ноги щокроку глибоко вгрузали, лишаючи в землі по собі діри, що повільно наповнювалися водою. Я опустилася на брудну траву. Я дрижала від чарів, які хотіли некеровано розлитися з мене навсібіч. Ми рухалися надто швидко. Серце в мене калатало, досі лишаючись там, під дощем зі стріл, продовжуючи відчайдушну втечу, а не на тихому безлюдному річковому березі, де над брижами, які ми наробили, стрибали водяні клопи; спідниці ж мені забризкало брудом. Я так довго пробула всередині замку, де повсюди були люди та кам’яні стіни. Річковий берег майже не видавався реальним.

Сташек незграбно сів поруч зі мною зі спантеличеним серйозним личком, а Мариша підповзла та пригорнулася до нього. Він обняв її рукою. Кася сіла з іншого боку. Я б радо прилягла і поспала — день, тиждень. Але Марек знав, у який бік ми пішли. Соля пошле спостерігачів униз річкою шукати нас. Часу на відпочинок не було.

Я виліпила з грязюки на березі річки пару неоковирних волів і вдихнула в них трохи життя, а тоді збудувала візок із гілячок. Ми й години не пробули в дорозі, коли Кася промовила: «Нєшко», дивлячись назад, і я швидко завела їх під дерева на якійсь відстані від дороги. З дороги за нами здіймалось курява. Я тримала віжки, воли стояли з послужливою слухняністю, і всі ми затамували подих. Хмара зростала неприродно швидко. Вона все наближалась і наближалась, а потім повз нас промайнув невеликий загін вершників у червоних плащах із арбалетами й оголеними мечами. Копита їхніх коней зі сталевими підковами, що дзвеніли об щільно второвану дорогу, викрешували чарівні іскри. Якась справа рук Алоші, яку нині спрямовують на службу Пущі. Я зачекала, доки хмара знову не зникла з поля зору попереду, а тоді вже вивела наш візок назад на дорогу.

В’їхавши до першого містечка, ми побачили, що там уже розвішані оголошення. Намальовані вони були грубо, поспіхом: довгий пергамент із моїм і Касиним обличчями, прип’ятий до дерева біля церкви. Я не думала, як це — коли на тебе полюють. Я була рада побачити містечко, бо планувала зупинитися й купити їжі: нам скрутило животи від голоду. Натомість ми натягнули плащі на голови й покотилися вперед, ні до кого не говорячи. Мої руки на віжках тремтіли раз у раз, але нам пощастило. Був базарний день, а містечко було чимале, дуже близьке до великого міста; довкола було достатньо незнайомців, щоб нас ніхто не запримітив і ніхто не висловив бажання побачити наші обличчя. Щойно ми проїхали повз будівлі, я смикнула за віжки й погнала волів уперед, швидше, поки село не зникло за нами остаточно.

Нам довелося з’їхати з дороги ще двічі — повз пролітали групи вершників. А тоді ще раз пізно ввечері того ж дня, коли повз нас у протилежному напрямку проїхав ще один королівський гонець у червоному плащі, який мчав назад до Кралії; іскри від копит при цьому яскраво спалахували у дедалі тьмянішому світлі. Нас він на своїй високій швидкості не побачив: ми були просто тінню за огорожею. Доки ми ховались, я помітила за нами щось темне й квадратне; це були відчинені двері покинутої хати, наполовину схованої серед дерев. Поки Кася тримала волів, я понишпорила зарослим садком: жменька пізніх полуниць, трохи старої ріпи, цибуля, та ще кілька квасолин. Більшу частину їжі ми віддали дітям, і вони поснули у возі, коли ми виїхали назад на дорогу. Принаймні нашим волам не треба було їсти чи відпочивати — вони ж були зроблені з багнюки. Вони рухатимуться далі всю ніч.

Кася всілася на місце візника разом зі мною. Хутко визоріло; небо було широке, темне й дуже далеке від будь-якої живої істоти. Повітря холодне, спокійне і надто тихе; віз не рипів, а воли не фиркали.

— Ти не намагалася сповістити їхнього батька, — тихо сказала Кася.