Розділ 14

— Тепер промовиш своє? — запитала я. Коли Драконове заклинання опустилося мені на плечі, я наче вдягла важкого кожуха перед каміном: хотілося почухатися, було незручно й забагато думалося про те, навіщо це мені знадобиться. Своє захисне заклинання я мугикала одночасно з його наспівом, уявляючи, що закутуюся до кінця серед зими: не тільки кожух, а ще й рукавички, вовняний шарф, шапка з опущеними навушниками, в’язані штани навипуск, і все це загорнуте у покривала, усе щільно заправлене так, що не лишається жодної шпаринки, крізь яку могло би пробратися холодне повітря.

— Усім підняти шарфи, — сказала я, не відводячи очей від свого кіптявого багаття, — забула на якусь мить, що говорю до дорослих чоловіків, вояків; а ще дивнішим було те, що вони мене послухались. Я виштовхнула дим довкола себе — дала йому проникнути у вовну та бавовну їхнього одягу, забезпечуючи захист.

Останні голки осипалися попелом. Багаття згасло. Я трохи непевно зіп’ялася на ноги, кашляючи від диму, і потерла засльозені очі. Я очистила їх, покліпавши, та здригнулася: Сокіл спостерігав за мною, голодний і напружений, водночас закриваючи вуста й ніс краєм свого плаща. Я швидко відвернулася й пішла попити з річки сама та змити дим із рук і обличчя. Мені не подобалось, як його очі намагалися проникнути крізь мою шкіру.

Ми з Касею й самі розділили буханець хліба — до болю знайомий щоденний буханець від пекаря з Дверніка, зі скоринкою, сіро-брунатний і трохи кислуватий; такий смак мав кожен ранок удома. Вояки закручували свої фляги, струшували крихти та знову лізли на коней. Над деревами вже засяяло сонце.

— Гаразд, Соколе, — сказав принц Марек, коли ми всі знов опинилися на конях. Він зняв рукавицю. На першій фаланзі його найменшого пальця тримався перстень, тендітна кругла смужечка золота, оздоблена невеличкими синіми камінцями, — жіночий перстень. — Покажи нам дорогу.

— Тримайте великий палець над перснем, — сказав Сокіл, а тоді, перегнувшись із коня, проколов Марекові палець оздобленою коштовним камінням шпилькою та натиснув на нього. На перстень упала чимала крапля крові, забарвивши золото, тим часом як Сокіл бурмотів заклинання знаходження.

Сині камінці стали темно-багряними. Довкола Марекової руки з’явилося фіалкове світло, і це світло трималося довкола неї ореолом навіть тоді, коли він натягнув рукавицю. Він підняв кулак перед собою та поворушив ним з боку в бік; коли принц витягнув кулак у бік Пущі, він став яскравішим. Він повів нас уперед, і наші коні одне за одним перейшли попіл і опинилися поміж темних дерев.

Навесні Пуща була не така, як узимку. Відчувалося, що все оживає та прокидається. Моєю шкірою пройшов дрож — тільки-но мене торкнулися перші тіні від гілок, я відчула, що повсюди за нами стежать якісь очі. Копита коней притишено стукали об землю, зминаючи мох і підлісок, просуваючись повз ожину, яка тягнулася до нас довгими наїжаченими колючками. Від дерева до дерева, рухаючись за нами, майже невидимими кидалися мовчазні темні птахи. Раптом я відчула певність у тому, що якби прийшла сама навесні, то взагалі не дісталася б до Касі — для цього довелося б битися.

Та сьогодні ми їхали в оточенні тридцяти вояків, і всі вони були у броні та зі зброєю. Вони несли довгі важкі клинки, смолоскипи та мішечки солі відповідно до наказу Дракона. Ті, хто їхав попереду, рубали кущі, розширюючи стежки, доки ми просувались уздовж них. Решта випалювала ожину з обох боків і посипала сіллю землю на шляху за нами, щоб ми змогли відступити тим шляхом, яким прийшли.

Та їхній сміх затих. Ми їхали без звуку, якщо не брати до уваги притишене дзенькання збруї, тихе постукування копит по голій стежці, та ще час від часу хтось перекидався з кимось словом. Коні вже навіть не іржали. Вони дивилися на дерева великими очима в обрамленні білків. Ми всі відчували, що за нами пантрують.

Кася їхала поруч зі мною, і вона низько схилила голову над шиєю свого коня. Я спромоглася потягнутися та взятися за її пальці своїми.

— Що таке? — тихо спитала я.

Вона відвела погляд від нашого шляху та вказала на дерево вдалині, старий почорнілий дуб, у який багато років тому влучила блискавка; з його мертвих гілок звисав мох, і він скидався на згорблену стару жінку, яка широко розкинула спідниці для реверансу.

— Я пам’ятаю те дерево, — сказала Кася. Вона опустила руку та пильно подивилася просто вперед між вухами коня. — Та ще ту червону брилу, яку ми проїхали, і сіру ожину — усе це. Я неначе й не виходила, — до того ж вона шепотіла. — Я неначе взагалі не виходила. Я навіть не знаю, чи існуєш ти насправді, Нєшко. Що, як мені лише наснився ще один сон?

Я безпорадно стиснула їй руку. Як її втішити, я не знала.

— Неподалік щось є, — сказала вона. — Щось попереду.

Капітан почув її та глянув назад.

— Щось небезпечне?

— Щось мертве, — сказала Кася й опустила очі на сідло, стиснувши руками поводи.

Світло довкола нас яскравішало, а стежина під ногами в коней розширилася. Їхні підкови лунко постукували. Я глянула донизу та побачила наполовину заховану під мохом розбиту бруківку. Піднявши очі знову, я здригнулася: удалині, крізь дерева, на мене витріщилося примарне сіре обличчя з величезним порожнім оком над широким квадратним ротом — спустошена хижка.