Розділ 15

Сріблястий богомол кинув мою кобилу на землю та виплюнув голову. Кася незграбно підіймалася, тягнучи мене геть. Ми всі на якусь мить застигли, нажахані, а тоді принц Марек закричав без слів і пожбурив ріг у голову сріблястому богомолові. Затим витягнув меч.

— Відступайте! Прикриймо чаклунів! — заревів він і шпорами погнав коня вперед, опинився між нами та істотою, а тоді рубонув по ній. Його меч прослизнув униз панциром, здерши довгу прозору смугу, неначе він чистив морквинку.

Бойові коні показали, що вони справді були варті стільки срібла, скільки важили: тепер вони не панікували, як будь-яка звичайна тварина, а ставали дибки й брикалися, подаючи пронизливі голоси. Їхні копита били по панцирах богомолів із лунким стукотом. Солдати оточили нещільним колом мене та Касю, а Дракон і Сокіл відвели коней позад нас. Усі солдати затискували поводи між зубів; половина з них уже витягнули мечі, утворивши стіну з вістер, аби нас захистити, тим часом як інші спершу накладали щити на руки.

Подоби богомолів і далі виходили з-поміж дерев, аби нас оточити. Їх і досі важко було побачити у плямистому світлі посеред рухливих дерев, але невидимими вони вже не були. Вони рухалися не як ходаки, повільні та напружені; вони легко бігли вперед на чотирьох ногах, а широкі шпичасті щелепи їхніх передніх ніг тремтіли.

— Суйта ліекін, суйта ланґ! — кричав Сокіл, прикликаючи той палючий білий вогонь, яким скористався у вежі. Він викинув його, наче батіг, обкручуючи ним перед­ні ноги найближчого богомола, коли той став дибки, аби вхопити ще одного бійця. Він смикнув за мотуз, наче людина, що тягне назад уперте теля, а тоді потягнув богомола вперед; там, де вогонь тиснув йому на панцир, із тріскотінням з’явився гіркий запах підпаленої олії, і закрутилися геть тоненькі клуби білого диму. Втративши рівновагу, богомол клацнув своїми жахливими щелепами об порожнечу. Сокіл затягнув його голову в канат, і один із солдатів рубонув його по шиї.

Особливої надії в мене не було: у долині наші звичайні сокири, мечі та коси хіба трохи подряпали ходакам шкіру. Та цей меч чомусь вгризався глибоко. У повітря злетіли уламки хітину, а чолов’яга з іншого боку ввігнав вістря свого меча у місце, де шия з’єднувалася з головою. Він наліг на руків’я всією своєю вагою та пропхав його. Панцир богомола голосно тріснув, наче крабова нога, голова в нього опустилась, а щелепи ослабли. З його тіла клинком меча, паруючи, витікав гній, і я ледве розгледіла крізь імлу, як виблискують золотом літери, перш ніж вони знову розчинились у сталі.

Та у мить своєї смерті богомол усім тілом кинувся вперед, проштовхнувшись крізь кільце та мало не врізавшись у Соколового коня. Ще один богомол увійшов крізь відкритий простір, тягнучись до Сокола, та він вхопив повода і стримав коня, коли той спробував стати дибки, а тоді втягнув свій вогненний батіг назад і ляснув ним по писку другого богомола.

Лежачи на землі разом із Касею, я майже не бачила під час бою щось іще. Я чула, як принц Марек і Янош підбадьорливо кричать воякам, а також чула різкий брязкіт металу об панцир. Повсюди було сум’яття та шум, усе відбувалося так швидко, що я майже не встигала дихати, а тим більше думати. Я підняла дикий погляд на Дракона, який боровся з власним стривоженим конем; побачила, як він гарчить щось собі під носа та викидає ноги зі стремен. Повода він кинув одному з вояків, чолов’язі, у якого падав кінь із жахливим широким порізом на грудях, і скочив униз, на землю поруч із нами.

— Що мені робити? — крикнула я йому. Я безпорадно намагалася відшукати якесь заклинання. — Муржетор?..

— Ні! — крикнув він мені, перекривши какофонію, та розвернув мене обличчям до серцедерева, схопивши мене за руку. — Ми тут заради королеви. Якщо ми виснажимося, б’ючись у безпотрібному бою, це все було дарма.

Ми трималися від дерева подалі, та богомоли мало-помалу підводили нас до нього, зганяючи нас усіх під його гілки, а запах його плодів обпалював мої ніздрі. Його стовбур був жахливо величезним. Я ще ніколи не бачила настільки великого дерева, навіть у найдрімучішому лісі, а в його розмірі було щось потворне, як у роздутому кліщі, повному крові.

Цього разу сама по собі загроза не спрацювала б, навіть якби я могла набратися гніву для виклику «фулмія»: Пуща не збиралася видавати королеву для порятунку серцедерева, навіть такого великого, позаяк уже знала, що ми можемо вбити дерево після цього, очищуючи її. Я й уявити собі не могла, що ми можемо зробити з цим деревом; його гладенька кора сяяла твердим полиском металу. Дракон пильно дивився на нього примруженими очима, бурмочучи та жестикулюючи, але ще до того, як корою розбризкався стрибучий потік полум’я, я підсвідомо знала, що це нічого не дасть; а ще я не вірила, що навіть зачаровані мечі солдатів можуть бодай вгризтися в ту деревину.

Дракон робив нові спроби: заклинання розбиття, заклинання відкриття, заклинання холоду та блискавки, систематизовані навіть попри те, що довкола нас лютував бій. Він шукав якоїсь слабини, якоїсь тріщини у броні. Та дерево витримувало все, а запах плодів посилювався. Було вбито ще двох богомолів; загинуло ще четверо вояків. Щось, підкотившись, глухо стукнуло об мою стопу, Кася придушено скрикнула, і я поглянула вниз і побачила голову Яноша; його ясні сині очі й досі були зосередженими, а обличчя — насупленим від напруги. Я нажахано кинулася геть від неї та безпорадно впала на коліна, раптово відчувши нудоту; зблювала на траву.

— Не зараз! — крикнув на мене Дракон, неначе я могла цьому зарадити. Я ще ніколи не бачила боїв, таких, як цей, оце нищення людей. Їх убивали, наче худобу. Я ридала, стоячи навкарачки, мої сльози падали в багнюку, а тоді я виставила вперед руки, схопилася за найширше коріння біля себе та вимовила, ніби наспівуючи:

— Кісара, кісара, віж.

Коріння смикнулося.

— Кісара, — вимовила я знову, повторила ще раз і ще, і на поверхні коріння повільно зібралися крапельки води, що виділялися з них і скочувалися вниз, долучаючись до крихітних вогких плямок, одна, а тоді ще одна й ще. Вогкість розповзалася, перетворилася на коло між моїми руками. Найтонші корінці на свіжому повітрі, що відходили від них, зморщувалися.

— Тулейон віж, — пошепки, запопадливо вимовила я. — Кісара, — коріння почало корчитися й вигинатися в землі, наче товсті черви, доки з них вичавлювалася вода, що текла тоненькими потічками. Тепер у мене між руками була багнюка, що розповзалася й відходила від більших коренів і відкривала їх сильніше.

Дракон укляк поруч зі мною. Він заспівав заклинання, звучання якого видалося мені дещо знайомим; я неначе чула його один раз колись давно. Я згадала: навесні після Зеленого Року, коли він прийшов допомогти полям відновитися. Тоді він приніс нам воду з Веретена за допомогою каналів, що самі прокопалися від річки аж до наших спалених і безплідних полів. Але цього разу вузькі канали натомість відходили від серцедерева, і доки я наспівом виганяла воду з коріння, вони несли воду вдалечінь, земля довкола коріння почала сохнути, перетворюючись на пустелю, а багнюка тріскалася на порох і пісок.