Розділ 9

Знову тягнучи мене крізь стіну до передпокою гробниці, він мало не утримував мене на собі. Коли ми пройшли, я зісковзнула на підлогу поряд зі своєю маленькою купкою попелу із соснових голок і, спустошена, витріщилася на них. Я мало не ненавиділа їх за те, що позбавили мене обману. Я навіть заплакати не могла; це було гірше, ніж якби Кася була мертва. Він стояв наді мною.

— Спосіб є, — сказала я, піднявши на нього очі. — Є спосіб витягти це з неї, — це був дитячий крик, благання. Він не сказав нічого. — Те заклинання, яке ви до мене застосували…

— Ні, — заперечив він. — Не для цього. Очищувальне заклинання навіть на тебе ледве подіяло. Я тебе попереджав. Воно спробувало переконати тебе завдати собі шкоди?

Я жахливо затрусилася всім тілом, згадавши попелястий смак тієї жахливої думки, що проповзла моєю головою: «Полин і тисові ягоди, швидкодійна отрута».

— Вам, — сказала я.

Він кивнув.

— Йому б це сподобалося: переконати тебе вбити мене, а тоді знайти якийсь спосіб заманити тебе назад до Пущі.

— Що це — воно? — запитала я. — Що це таке — те, що всередині неї? Ми кажемо про Пущу, але ті дерева… — я раптом упевнилася в цьому, — ті дерева також заражені, так само, як і Кася. Воно там живе, але не є цим.

— Ми не знаємо, — сказав він. — Воно було там до нашого приходу. Можливо, до їхнього приходу, — додав він, жестом показавши на стіни з їхнім дивним чужинським написом. — Вони розбудили Пущу чи створили її, і вони якийсь час боролися з нею, а тоді вона їх знищила. Залишилася тільки ця гробниця. Тут була давніша вежа. До того часу, як Польня заявила про свої права на цю долину та збудила Пущу знову, від неї мало що залишилося, крім розкиданої по землі цегли.

Він замовк. Я досі була в собі, скрутившись калачиком на підлозі й не перестаючи тремтіти. Нарешті він важко сказав:

— Ти готова дозволити мені покінчити з цим? Найпевніше, у ній уже немає чого рятувати.

Я хотіла сказати «так». Я хотіла, щоб це — те, що носило Касине обличчя, що користалося не лише її руками, а й усім у її серці, у її розумі, аби знищити тих, кого вона любила, — зникло, було знищено. Мені було майже байдуже, чи була там Кася. Якщо й була, я не могла собі уявити щось жахливіше, ніж ув’язнення у власному тілі, коли воно крутить нею, наче жахливою лялькою. І я вже не могла переконати себе засумніватись у Драконові, коли він скаже, що вона зникла, її вже не дістати жодними відомими йому чарами.

Та я врятувала і його, коли він гадав, ніби його вже не врятувати. А я досі знала дуже мало, блукаючи від однієї неможливості до іншої. Я уявила собі, яка це мука — знайти заклинання у книзі, яке могло би спрацювати, за місяць, за рік.

— Ще ні, — прошепотіла я. — Ще ні.

Якщо раніше я навчалася без жодного завзяття, тепер я була жахливою в геть іншому сенсі. Я просунулася вперед у книжках і брала з полиць ті, які він мені не давав, якщо він мене не ловив. Я розглядала геть усе, що могла знайти. Я вимовляла заклинання до половини, відкидала їх і рухалася вперед; я бралася за діяння, не знаючи напевно, що мені стане на них сили. Я вільно бігла лісом чарів, відхиляючи зі свого шляху гілки ожини, незважаючи на подряпини та бруд, не звертаючи уваги на те, куди я йду.

Принаймні щокілька днів я знаходила щось зі слабенькою перспективою, достатньою для того, щоб запевнити себе: це варто спробувати. Дракон водив мене до Касі для спроб щоразу, коли я просила, а це бувало куди частіше, ніж мені вдавалося знайти щось, що справді було варто спробувати. Він дозволив мені порпатись у своїй бібліотеці та не казав нічого, коли я розливала на столі олію чи розсипала порошок. Він не змушував мене відпустити Касю. Я люто ненавиділа його та його мовчання: знала, що він лише дозволяє мені запевнити себе в тому, що тут нічого не вдієш.

Вона — те, що було всередині неї — уже не намагалася прикидатися. Вона дивилася на мене ясними, наче у пташки, очима й час від часу посміхалася, коли мої діяння були марними; посмішка була жахливою.

— Нєшко, Аґнєшко, — часом тихенько наспівувала вона, знову й знову, якщо я пробувала якесь замовляння, тож мені доводилося проказувати його, затинаючись і водночас слухаючи її. Я виходила, почуваючись побитою і геть хворою, та повільно видиралася назад сходами; з обличчя стікали сльози.

На той час долиною вже котилася весна. Виглядаючи з вікна, а я тепер робила це лише зрідка, я щодня могла спостерігати за тим, як біжить збурене Веретено, аж біліючи від талого льоду, та як розширюється від низин смужка відкритої трави, відганяючи сніг у гори з обох боків. Долину срібними завісами заливав дощ. Я сиділа всередині вежі висохла, наче безплідна земля. Я вже проглянула кожну сторінку книги Яги, а також низку інших томів, які підходили моїм блукливим чарам, а також будь-яких інших книжок, які міг запропонувати Дракон. Існували заклинання зцілення, заклинання очищення, заклинання оновлення та життя. Я спробувала все, що мало хоч якусь перспективу.