Розділ 27

Яка розумна порада — не причепишся. Вона засіла в моєму шлунку нестравною грудкою. Я спустилася до льохів, аби лягти разом із Касею та дітьми, і тихенько згорнулася калачиком, нетямлячись через це. За мною лунало їхнє неголосне розмірене дихання. Цей звук мав би втішати; натомість він просто дражнив мене: «Вони сплять, а ти — ні!» Підлога льоху не могла остудити мою охоплену гарячкою шкіру.

Моє тіло запам’ятало нескінченний день; того ранку я прокинулася по інший бік гір, і я досі відчувала відлуння стукоту копит об камінь за собою, який усе наближався, та ще напругу свого переляканого дихання, що виривалося з-поміж моїх ребер, коли я бігла з Маришею на руках. Збоку на ногах, там, де мене били її п’яти, були синці. Я мала бути виснаженою. Проте чари досі були живі й тремтіли у мене в животі, їх було забагато, а діватись їм було нікуди, ніби я була перестиглим помідором, який хотів розірвати собі шкірку, щоб стало легше, а ще у нас за дверима було військо.

Я не думала, що Соля весь вечір готував оборону та заклинання сну. Він наповнить наші шанці білим вогнем і скаже Марекові, куди націлювати гармати, щоб вони вбили якнайбільше людей. Він був військовим чаклуном, він побував у десятках боїв, а за Мареком стояла вся армія Польні, шість тисяч чоловік проти наших шести сотень. Якщо ми їх не зупинимо, якщо Марек пройде крізь стіни, які ми збудували, і виб’є двері, уб’є нас усіх і забере дітей…

Я скинула із себе укривало і встала. Касині очі розплющилися зовсім ненадовго, щоб побачити мене, та й заплющилися знову. Я вислизнула і, тремтячи, присіла біля каміна. Не маючи змоги зупинитись, я знову й знову думала про те, наскільки легко буде програти, про те, як накотиться на долину зеленою зажерливою хвилею темна й жахлива Пуща. Я постаралася не бачити цього, та все ж уявила собі, як у Дверніку здіймається серцедерево, розлоге та страшне, як оте жахливе дерево в Поросні за кордонами Пущі, а всі, кого я любила, заплутались під його хапливим корінням.

Я підвелася й побігла сходами геть від власної уяви. У великій залі в бійницях було темно; ззовні не долинало навіть уривка пісні. Усі вояки спали. Я пробиралася далі, повз лабораторію та бібліотеку, за дверима яких досі мерехтіли зелені, фіалкові й сині вогники. Проте вони були порожні; там не було нікого, на кого я могла би нагримати, нікого, хто міг би огризнутися на мене у відповідь і сказати мені, що я поводжуся по-дурному. Я пройшла ще один проліт і зупинилася на краю наступного майданчика, біля торочкуватого кінця довгого килима. З-під найдальших дверей, у кінці коридору, було видно слабенький зблиск. Я ще ніколи не ходила туди, у бік особистої спальні Саркана. Колись це була світлиця велетня.

Килим був товстий і темний, зі вплетеним візерунком із золотаво-жовтої нитки. Візерунок складався з однієї лінії та починався тугою спіраллю, схожою на завиток хвоста ящірки. Золотава лінія, розкручуючись, товщала, а тоді крутилася вперед і назад уздовж килима, майже як стежина, ведучи в тіні далі по коридору. Мої ноги глибоко вгрузали у м’яку вовну. Я йшла за золотавою лінією, а вона тим часом розширювалася в мене під ногами й на ній з’явився візерунок, схожий на луску, що злегка виблискувала. Я пройшла повз гостьові кімнати (двоє дверей навпроти одне одних), а за ними коридор довкола мене потемнішав.

Я відчувала вітер, що дув мені в обличчя. Візерунок на килимі набував чіткіших обрисів. Я пройшла однією величезною кінцівкою з пазурами кольору слонової кістки та розмахом блідо-золотавих крил із темно-брунатними прожилками.

Вітер став холоднішим. Стіни зникли, розчинившись у пітьмі. Килим розширився та зрештою заповнив усю ділянку коридору, яку я бачила, і тягнувся далі. Він більше не здавався вовняним. Я стояла на теплих лусочках, що накладались одна на одну, м’яких, наче шкіра; вони здіймалися та опускалися в мене під ногами. Від невидимих стін печери луною відбивався звук дихання. Моєму серцю хотілося гупати з несвідомого жаху. Мої ноги хотіли повернутися й побігти.

Натомість я заплющила очі. Я вже знала вежу, знала, який завдовжки має бути коридор. Я зробила ще три кроки лускатою спиною, а тоді повернулася й витягнула руку, тягнучись до дверей, які, як я знала, були там. Мої пальці знайшли дверну ручку; під моїми пальцями опинився теплий метал. Я знову розплющила очі — і я знову була в коридорі й дивилася на двері. Ще за кілька кроків коридор і килим закінчувалися. Золотавий візерунок розвертався, а з голови, наповненої рядами сріблястих зубів, на мене дивилося блискуче зелене око, чекаючи на будь-кого, хто не знатиме, де повернутись.

Я відчинила двері. Вони тихо гойднулися. Кімната була невеликою. Ліжко було маленьким і вузьким, мало балдахін і запони з червоного оксамиту; перед каміном стояло одне-єдине чудово вирізьблене крісло, а на маленькому столику поруч з ним лежала одна книжка та стояв один келих вина, наповнений до половини. Від вогню лишилися тільки червоні вуглики, а лампи не світили. Я пішла до ліжка та відсунула запону. Саркан спав, розтягнувшись на ліжку, так і не знявши штанів і просторої сорочки, — лише кожуха скинув. Я стояла, тримаючи запону. Він прокинувся та кліпнув на мене, на мить лишившись без захисту, надто приголомшений для обурення, наче ніколи не уявляв, що хтось може вдертися до нього. Він мав настільки спантеличений вигляд, що мені вже не хотілося на нього кричати.

— Як ти… — промовив він, спершись на лікоть; у ньому нарешті пробуджувалось обурення. А я штовхнула його назад і поцілувала.

Він видав здивований звук біля моїх вуст і схопив мене за руки, стримуючи мене.

— Послухай, неможливе ти створіння, — заговорив він, — я на століття з лишком старший за…

— Ох, помовч, — нетерпляче сказала я; це ж треба було обрати таке виправдання. Я незграбно залізла на високе ліжко збоку та видерлася на нього, прим’явши товсту перину. Пильно глянула вниз. — Ти що, хочеш, щоб я пішла?

Він зміцнив хватку в мене на руках. У обличчя мені він не дивився. Якусь мить він не говорив. А тоді грубо сказав:

— Ні.

Потім же він натомість потягнув мене вниз до себе; його вуста були солодкі, гарячі й чудові, вони стирали все. Мені більше не потрібно було думати. Серцедерево спалахнуло з гучним тріском і зникло. Був лише жар його рук, які ковзали моїми захололими голими руками, змушуючи мене знову дрижати всім тілом. Однією рукою він огорнув мене, міцно стиснувши. Він схопив мене за талію та стягнув з мене сорочку, що вже спадала. Я нахилила голову, витягаючи її, та звільнила руки від рукавів, моє волосся розсипалося в мене на плечах, а він застогнав і сховав обличчя в його скуйовдженому безладі, цілуючи мене крізь нього — мою шию, мої плечі, мої груди.

Я притислася до нього, задихана, щаслива й сповнена нехитрого безневинного жаху. Мені й на думку не спадало, що він… його язик ковзнув моїм соском і втягнув його в рот, а я злегка здригнулася та вчепилася йому у волосся, мабуть, боляче. Він відхилився (раптовий холод на моїй шкірі став яскравим потрясінням) і сказав: «Аґ­нєшко», — низьким і глибоким голосом із ноткою чогось, дуже схожого на відчай, неначе досі хотів накричати на мене, але не міг.

Він перекотив нас у ліжку та кинув мене на подушки під собою. Я гарячково схопилася за його сорочку й несамовито потягнула. Він сів і скинув її через голову, а я відкинула голову назад і витріщилася на балдахін, тим часом як він рвучко підіймав нестерпну купу моїх спідниць. Я відчувала відчайдушну жадобу, вкрай потребувала його рук. Постаралася не запам’ятати той разючий, досконалий момент, коли його палець так довго ковзав у мене між ногами; але я таки запам’ятала. Він злегка торкнувся мене кісточками пальців, і цей солодкий струс ізнову пройшов мною. Я дуже сильно задрижала всім тілом і несвідомо стиснула стегна довкола його руки. Мені хотілося сказати йому, щоб він поквапився, діяв повільно, робив і те, й інше водночас.