Розділ 31

Наді мною ковзала прохолодна мокра живиця, зелена й липка, що просочувала мені волосся та шкіру. Я несамовито тиснула на дерево, задихаючись і вимовляючи заклинання сили, і дерево знову відкрилося, розколовшись. Я дико зашкрябала краї кори, просунула голу стопу в нижню частину тріщини та незграбно перемістилася назад на галявину; при цьому мені у пальці рук і ніг впивалися гострі уламки кори. Я, осліпши від жаху, повзла, бігла, кидалася геть від дерева, доки не впала, борсаючись, у холодну воду, а тоді піднялася з неї — і до мене дійшло, що все змінилося.

Від вогню чи бою не було й сліду. Я ніде не бачила ні Саркана, ні королеви Пущі. Навіть величезне серцедерево зникло. Те ж саме сталося з більшістю інших. Галявина була порожньою більш ніж наполовину. Я стояла сама на березі плюскотливого тихого озерця, можливо, у якомусь іншому світі. Був ясний ранок, а не день. Між гілками пурхали, гомонячи, птахи, а біля мерехтливої води співали жаби.

Я одразу зрозуміла, що опинилася в пастці, та це місце не видавалося Пущею. Це не було те жахливе спотворене місце тіней, де на моїх очах блукала Кася, де осів, притулившись до дерева, Єжи. Воно навіть не видавалося справжньою галявиною, сповненою своєї неприродної тиші. Біля моїх кісточок тихенько плюскалося озерце. Я повернулася й побігла, хлюпаючи, дном струмка, назад уздовж Веретена. Саркан не міг зачитати «Виклик» самотужки, щоб показати мені шлях утечі, але зайшли ми сюди завдяки Веретену; можливо, воно могло б нас вивести.

Однак тут було інакшим навіть Веретено. Струмок поступово розширювався і став поглиблюватись, але на мене не здійнялася хмара імли, я не почула реву водоспаду. Нарешті я зупинилася на вигині, що здався трохи знайомим, і витріщилася на сіянець на березі — стрункий сіянець серцедерева років десяти, який ріс над тією величезною сірою брилою-стариганом, яку ми бачили біля підніжжя скелі. Це було перше серцедерево, те, під яким ми приземлилися після свого шаленого спуску скелею, наполовину загублене в тумані біля підніжжя водоспаду.

Проте тут не було жодного водоспаду, жодної скелі; древнє дерево було маленьким і молоденьким. Навпроти нього на другому березі Веретена стояло ще одне серцедерево, а за цими двома вартовими річка поступово розширювалася, відходячи вдалину темною та глибокою. Далі я більше не бачила серцедерев — тільки звичайні дуби та високі сосни.

Потім я усвідомила, що не сама. На протилежному березі, під старшим серцедеревом, стояла якась жінка.

Якусь мить я думала, що вона — королева Пущі. Вона була настільки схожою на королеву ззовні, що вони могли би бути родичками. Вона так само нагадувала вільху та деревну кору, мала таке ж заплутане волосся, проте обличчя в неї було більш видовженим, а очі були зеленими. Там, де королева Пущі була золотавою і червоно-брунатною, вона мала простіші брунатні та сріблясто-сірі відтінки. Вона дивилася вздовж річки, так само, як і я, а перш ніж я змогла щось сказати, річкою попливло віддалене скреготіння. У полі зору, неквапливо пливучи, опинився човен — довгий, вишукано вирізьблений, красивий дерев’яний човен, — а в ньому стояла королева Пущі.

Здавалося, вона мене не бачила. Вона стояла на носі, усміхаючись, із квітковим вінком у волоссі, а поруч з нею був чоловік; його ж обличчя я впізнала не одразу. Я бачила його лише після смерті — то був король у вежі. Він мав вигляд значно молодшого й вищого, а його обличчя не було змученим. Але королева Пущі мала вигляд приблизно такий самий, як і в гробниці, того дня, коли її замурували. За ними сидів молодик із напруженим поглядом, майже хлопчисько, та за кістками я вгадувала в ньому того чоловіка, у якого він виріс, — чоловіка із суворим обличчям із вежі. Разом з ними в човні були й веслували інші люди вежі — чоловіки у срібних обладунках, які сторожко озиралися довкола себе на могутні дерева.

За ними прямували інші човни, десятки човнів, але вони були явно зроблені нашвидкуруч і більше скидалися на перерослі листки, ніж на справжні човни. Вони були напхом напхані такими людьми, яких я не бачила ще ніколи; всі вони трохи скидалися на дерева, дещо схожі на саму королеву Пущі: темний волоський горіх і яскрава виш­ня, блідий ясен і теплий бук. Між ними було кілька дітей, але жодного старого.

Вирізьблений човен злегка вдарився об берег, а тоді король допоміг королеві Пущі зійти. Вона з усмішкою пішла до дерев’яної жінки, витягнувши руки.

— Лінайє — промовила вона; чомусь я знала, що це слово є та не є чарівним, є та не є іменем; це слово означало «сестра», «подруга» й «попутниця». Ім’я у дивний спосіб відбилося від неї луною між деревами. Листя неначе прошепотіло його у відповідь; його підхопило дзюрчання струмка, неначе воно було вписане у все довкола мене.

Королева Пущі, здавалося, і не помітила. Вона поцілувала сестру в обидві щоки. Потім вона взяла короля за руку і повела його між серцедеревами, прямуючи в бік гаю. Чоловіки з вежі прив’язали свій човен і пішли за ними двома.

Лінайя мовчки чекала на березі й дивилася, як один за одним розвантажується решта човнів. Вона торкалася кожного, коли він порожнів, і від цього човен зменшувався, обертався на листочок, який плив по воді; струмок обережно відносив його у маленький сховок біля берега. Невдовзі річка стала порожньою. Останні з дерев’яних людей уже йшли вперед до галявини. Потім Лінайя повернулася до мене та промовила низьким глибоким лунким голосом, подібним до стукання по порожнистій колоді:

— Іди.

Я витріщилася на неї. Та вона лише повернулася й пішла геть від мене через струмок, а за мить я рушила за нею. Я боялася, але разом із тим підсвідомо і не боялася її. Мої стопи хлюпотіли у воді. Її — ні. Вода, падаючи на її шкіру, всотувалася в неї.

Час, здавалося, тече довкола нас якось дивно. Поки ми дісталися гаю, весілля вже скінчилося. Королева Пущі та її король стояли на зеленому кургані, взявшись за руки, а їхні зап’ястки були обвиті гірляндою з квітів. Довкола них зібралися дерев’яні люди, вільно розсіяні між деревами; вони дивилися та мовчали. У всіх них був якийсь спокій, глибока нелюдська тиша. Нечисленні люди з вежі сторожко їх оглядали й сахалися шурхотливого бурмотіння серцедерев. Молодик із суворим обличчям стояв збоку від пари, зовсім поруч, дещо невдоволено дивлячись на дивні, довгі, вузлуваті пальці королеви Пущі в тому місці, де вони обвивали руки короля.

Лінайя долучилася до цієї сцени, підійшовши до них. Очі в неї були вологі та виблискували, наче зелене листя після дощу. Королева Пущі, усміхаючись, повернулася до неї та витягнула руки.

— Не ридай, — сказала вона, і голос її забринів струмком. — Я йду недалеко. Вежа всього-на-всього в кінці долини.

Сестра не відповіла. Вона лише поцілувала королеву в щоку та відпустила її руки.