Розділ 26

— Він, напевно, зібрав докупи всіх вояків на півдні Польні, — сказав барон Жовтих Боліт, оглядаючи Марекову армію. Він був огрядним, приємно череватим чолов’ягою, який ходив у броні так само легко, як в одежі. Він не виглядав би недоречно в нашій сільській корчмі.

Він саме отримав виклик до столиці на похорон короля, коли прибув Мареків гонець, прискорений чарами, повідомив його, що кронпринц також мертвий, і віддав йому Марекові накази: перейти через гори, схопити Саркана як зараженого та зрадника, а також улаштувати пастку для мене та дітей. Барон кивнув, віддав своїм солдатам накази збиратися й зачекав, поки гонець пішов. Тоді він провів своїх людей переходом і прийшов просто до Саркана, щоб розповісти йому, що у столиці відбувається якась заразна чортівня.

Вони повернулися до вежі разом, а внизу отаборилися саме його солдати; вони поспіхом зводили укріплення для оборони.

— Та проти цього ми не можемо протриматися довше одного дня, — сказав барон, рвучко показавши великим пальцем із вікна на військо, що лилося вниз гірським схилом. — Тож краще тобі мати якийсь козир у запасі. Я сказав своїй дружині написати Марекові, що я з’їхав із глузду та заразився, тож сподіваюся, що він не відітне голови їй і дітям, але я був би так само радий зберегти й власну голову.

— Вони можуть повалити двері? — запитала я.

— Якщо достатньо довго намагатимуться, — відповів Саркан. — І стіни, якщо вже на те пішло, — він показав на кілька возів, які важко котилися гірським схилом, несучи довгі залізні гарматні стволи. — Чари не триматимуться проти гарматного вогню вічно.

Він відвернувся від вікна.

— Ти знаєш, що ми вже програли, — відверто заявив він мені. — Кожна людина, яку ми вбиваємо, кожне заклинання та зілля, яке ми марнуємо, — це все служить Пущі. Ми могли б відвезти дітей до родини їхньої матері та організувати нову оборону на півночі, довкола Ґідни…

Він не говорив нічого такого, чого б я не знала, не знала ще тоді, як прилетіла додому, наче пташка до свого охопленого вогнем гнізда.

— Ні, — відповіла я.

— Послухай мене, — сказав він. — Я знаю, що твоє серце в цій долині. Я знаю, що ти не можеш її відпустити…

— Тому що я прив’язана до неї? — різко запитала я. — Я та всі інші дівчата, яких ти обирав? — я завалилася до його бібліотеки, коли по п’ятах за мною йшло військо, а довкола нас було півдесятка людей, і часу на розмову не було, та я все ще йому не простила. Я хотіла заскочити його на самоті й трусити його доти, доки не витрусяться відповіді, а тоді потрусити ще трохи для годиться. Він замовк, а я змусила себе відкинути пекучий гнів. Я знала, що зараз не час.

— Не тому, — натомість сказала я. — Пуща змогла досягнути королівського замку в Кралії, що за тиждень ходу звідси. Гадаєш, є таке місце, куди ми можемо забрати дітей і куди Пуща не зможе дотягнутися? Принаймні тут у нас є шанс на перемогу. Та якщо ми побіжимо, якщо ми дозволимо Пущі повернути собі всю долину, ми ніде й ніколи не справимо військо, яке зможе з боями прорватися до самісінького її серця.

— На жаль, — різко сказав він, — те, яке ми маємо зараз, націлене не в той бік.

— Тоді нам потрібно переконати Марека розвернути його, — сказала я.

Ми з Касею провели дітей униз до льохів, у найбезпечніше місце, і зробили їм постіль із соломи й запасних ковдр із полиць. Кухонних запасів час не торкнувся, а ми всі були настільки голодні після дня бігу, що наш апетит не могла притлумити навіть тривога. Я взяла кролика з холодної камери в задній частині й поклала його у горщик, додавши трохи моркви, сушеної гречки й води, а тоді кинула на нього «ліринталем», аби зробити з нього щось їстівне. Ми всі зжерли його разом, не завдаючи собі клопоту з мисками, а діти майже одразу зморено попадали спати, пригорнувшись одне до одного.

— Я залишуся з ними, — сказала Кася, сівши біля постелі. Вона поклала свій меч оголеним поруч із собою та опустила руку на сплячу голівку Мариші. Я замісила у великій мисці простеньке тісто, взявши лише борошно й сіль, а тоді понесла його нагору в бібліотеку.

Зовні солдати нап’яли намет для Марека, біле шатро, у землю перед яким були встромлені дві високі чарівні лампи. Їхнє синє світло надавало білій тканині якогось неземного блиску, неначе все шатро спустилося просто з небес, а в цьому, гадаю, і полягав задум. На найвищій точці майоріло на вітрі королівське знамено, червоний орел у короні з розкритим дзьобом і пазурами. Сонце опускалося. На долину повільно насувалася довга тінь від західних гір.

Вийшов герольд і став між лампами, офіційний і строгий у білому однострої з важким золотим ланцюгом на шиї, який вказував на його посаду. Ще одна робота Раґостока: ланцюг кидав його голос на стіни вежі, наче рев праведних труб. Він перелічував усі наші злочини: зараження, зрада, вбивство короля, вбивство принцеси Малґожати, вбивство отця Балло, змова зі зрадницею Алошею, викрадення принца Казиміра Станіслава Альґірдона та принцеси Реґелінди Марії Альґірдон — я лише за мить усвідомила, що малися на увазі Сташек і Мариша, — спілкування з ворогами Польні тощо. Я була рада чути, що вони назвали Алошу зрадницею: можливо, це означало, що вона досі жива.