Ми винесли дітей з вежі на вранішнє сонце, що лилося, яскраве та неймовірне, на мовчазні рештки шести тисяч чоловік. Уже гула хмара мух, а воронння злетілося зграями; коли ми вийшли, вони зірвалися із землі та посідали на стіни, щоб зачекати, коли ми заберемось у них з дороги.
Ми пройшли повз барона в льоху; він притулився до стіни каміна, його очі були порожніми й незрячими, а під ним зібралася калюжа крові. Кася знайшла одне сонне зілля у досі цілому флаконі; його тримав у руці зброєносець, який незграбно лежав мертвий поруч із бароном. Вона ще там відкрила його й дала кожному з дітей по ковтку, а вже тоді ми винесли їх назовні. Вони вже побачили більш ніж достатньо.
Тепер Сташек безвільно висів у неї на плечі, а Саркан ніс на руках Маришу, яка скрутилася калачиком. Я ледь-ледь сунула за ними, уже надто спустошена, щоб мені було зле, надто суха для сліз. Моє дихання й досі було важким і віддавало болем у грудях. Соля йшов разом зі мною, час від часу даючи мені руку, щоб допомогти подолати особливо високе нагромадження трупів у броні. Ми не полонили його — він просто пішов за нами назовні, плентаючись за нами зі спантеличеним виглядом як людина, котра знає, що вона не снить, але гадає, що має снити. Внизу, у льоху, він віддав Сарканові залишки свого плаща, щоб закутати маленьку принцесу.
Вежа досі ледь-ледь стояла. Підлога великої зали перетворилася на лабіринт із розбитих плит, мертвого коріння та зів’ялих лоз, які тягнулися ними, обпалені, як і королевине тіло внизу. Кілька колон обвалилося повністю. У стелі була діра, що вела до бібліотеки вгорі, і в неї частково провалився стілець. Коли ми виходили, перелізаючи через блоки та щебінь, Саркан підняв на нього очі.
Нам довелося пройти уздовж стін, які ми звели, намагаючись не пропустити Марека. Доки ми проходили крізь арки, мені сумовито шепотіли голоси старого каменю. Ми не бачили жодної живої істоти, доки не вийшли у покинутий табір. Там принаймні було кілька солдатів, які порпалися в запасах; двоє з них дременули з намету, тікаючи від нас і несучи із собою срібні чаші. Я залюбки б віддала десяток срібних чаш, аби просто почути інший смертний голос, аби мати змогу вірити, що померли не всі. Проте всі вони втекли чи сховалися від нас за наметами чи купами запасів, визираючи назовні. Ми стояли на тихому полі, а за мить я сказала, згадавши:
— Гармаші.
Вони й досі були там, кам’яний загін, відсунутий геть з дороги; їхні порожні сірі очі були спрямовані на вежу. Більшість із них постраждала не надто сильно. Ми мовчки стояли довкола них. Ні в кого з нас не вистачало сили, щоб зламати заклинання. Нарешті я потягнулася до Саркана. Він переніс Маришу на іншу руку та дозволив мені взяти себе за вільну руку.
Ми зуміли набрати достатньо чарів, щоб зламати заклинання. Звільняючись від каменю, вояки корчилися, смикалися й дрижали від раптового повернення часу та дихання. Дехто з них утратив пальці або здобув нові зазубрені шрами там, де надщербили їхні тіла, проте це були люди навчені, які керували гарматами, що ревіли не менш жахливо за будь-яке заклинання. Вони відступилися від нас із великими очима, але потім глянули на Солю — принаймні його вони впізнали.
— Які накази, пане? — невпевнено спитав його один із них.
Він на мить невиразно витріщився у відповідь, а тоді глянув на нас так само невпевнено.
До Ольшанки ми пішли разом; дорога й досі була запорошена, бо вчора її добряче використали. Учора. Я постаралася не думати про той день: учора цією дорогою пройшло шість тисяч вояків; сьогодні всі вони зникли. Вони лежали мертві у шанцях, вони лежали мертві у залі, в льохах, на довгих закручених сходах, які йшли донизу. Поки ми йшли, я бачила їхні обличчя у поросі. У Ольшанці хтось уздрів, що ми йдемо, і Борис виїхав возом, аби повезти нас до кінця шляху. Ми хиталися на задку разом із колесами, наче мішки пшениці. Рипіння було кожною піснею про війну та герць, яку я коли-небудь чула; коні стукали копитами в такт, вибиваючи ритм замість барабанів. Усі ці історії, напевно, закінчувались однаково: хтось стомлений ішов додому з повного смерті поля, та ніхто ніколи про це не співав.
Борисова дружина Наталя поклала мене спати у Мартиній старій кімнаті, маленькій залитій сонцем спальні з потіпаною ганчір’яною лялькою на полиці й маленькою ковдрочкою, з якої виросла господиня. Вона тепер пішла до власного дому, але кімната досі була облаштована під неї, була теплим привітним місцем, готовим прийняти мене, а рука Наталі в мене на чолі належала моїй матері, яка говорила мені: спи, спи, страховиська не прийдуть. Я заплющила очі та вдала, ніби їй повірила.
Я прокинулася знову лише ввечері, теплого літнього вечора; вже синіли м’які сутінки. У домі все гучнішала знайома затишна метушня: хтось готував вечерю, інші приходили після робочого дня. Я сіла біля вікна, не рухаючись, і просиділа так іще довго. Ця родина була куди заможнішою за мою: в її будинку був горішній поверх, повністю відведений під спальні. Мариша бігала у великому садку разом із собакою та чотирма іншими дітьми, переважно старшими за неї; вона була у свіжій бавовняній сукні, уже поплямленій травою, а її волосся вибивалося з охайних кісок. Сташек же сидів біля дверей і спостерігав за ними, хоча серед інших був і хлопчина його віку. Навіть у простому одязі він був геть не схожий на звичайну дитину: плечі в нього були дуже прямі, а обличчя поважне, як у церкві.
— Ми маємо повернути їх до Кралії, — промовив Соля. Діставши можливість відпочити якийсь час, він частково відновив свою обурливу самовпевненість і сів разом із нами так, наче був з нами від самого початку.
Було темно; дітей уже вклали спати. Ми сиділи в садку зі склянками холодної слив’янки, а я почувалася так, ніби вдаю із себе дорослу. Надто вже це було схоже на те, як мої батьки садовили гостей у крісла та на затінену лаву-гойдалку на самісінькому краєчку лісу, розмовляючи про врожаї та сім’ї, а тим часом ми, діти, усі як один радісно бісилися, знаходячи ягоди чи каштани або просто граючи у квача.
Я згадала, як мій найстарший брат одружився з Малґосею і раптом вони обоє перестали ганяти разом із нами й почали сидіти з батьками; то була якась дуже врочиста алхімія, та, що, як я відчувала, не повинна була б мати змоги просто заскочити мене зненацька. Навіть сидіння тут узагалі не здавалося реальним, не кажучи вже про обговорення престолів і вбивств, цілком серйозне, ніби вони самі були чимось реальним, а не просто деталями з пісень.
Слухаючи, як усі вони сваряться, я почувалася ще дивніше.
— Потрібно негайно коронувати принца Сташека та встановити регентство, — продовжував Соля. — Принаймні архікнязь Ґідни та архікнязь Варші…
— Ці діти поїдуть лише до дідуся з бабусею, — сказала Кася, — навіть якщо мені доведеться посадити їх собі на спину та понести їх аж туди самотужки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ті, що не мають коріння» автора Наомі Новік на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 29“ на сторінці 1. Приємного читання.