Розділ 23

Повсюди кричали люди — вартові, слуги, міністри, лікарі, усі товпилися довкола тіла короля, підходячи до нього якнайближче. Марек поставив трьох вартових стерегти його та щез. Мене відкинуло в бік кімнати, наче плавця під час припливу, а мої очі заплющилися, коли я опустилася під книжковою шафою. Кася проштовхалася до мене.

— Нєшко, що мені робити? — запитала вона мене, допомігши сісти на лавку для ніг.

Я сказала:

— Сходи по Алошу, — мені підсвідомо хотілося побачити людину, яка знатиме, що робити.

Порив був дуже доречним. Один із помічників Балло вижив; він утік і заліз у кам’яний димар великого каміна бібліотеки. Один із вартових помітив сліди від пазурів на каміні та побачив, що попіл від вогню повністю розсипаний по підлозі, і його знайшли — він досі був там, нажаханий. Його витягнули й дали випити, а тоді він підвівся, показав на мене та бовкнув:

— Це була вона! Це вона його знайшла!

Мені макітрилося в голові, було зле, і я досі трусилася від грому. Усі вони почали на мене кричати. Я спробувала розповісти їм про книжку, що вона весь цей час ховалась у бібліотеці, та вони більше хотіли, щоб можна було когось звинуватити, ніж щоб хтось це пояснив. Мені в ніздрі проник запах соснових голок. Двоє вартових узяли мене за руки й, мабуть, негайно потягнули б мене до підземель або й гірше; хтось сказав:

— Вона відьма! Якщо ми дамо їй повернути собі силу…

Алоша їх зупинила — увійшла в кімнату й тричі плеснула в долоні, з кожним плесканням видаючи такий звук, наче то тупав цілий загін бійців. Усі затихли на достатній час, щоб її послухати.

— Посадіть її в оте крісло й перестаньте дуркувати, — сказала вона. — Натомість схопіть Якуба. Він був тут, у самій гущі. Хіба нікому з вас не стало кебети запідозрити, що його теж торкнулося зараження?

Вона мала авторитет; усі вони її знали, особливо вартові, які так завмерли й набули такого вигляду, наче вона була генералом. Вони відпустили мене й натомість упіймали нещасного Якуба, який запротестував; його потягнули до Алоші, тим часом як він і досі белькотав:

— Але ж вона це зробила! Отець Балло сказав, що вона знайшла книжку…

— Замовкни, — сказала Алоша, діставши кинджал. — Тримайте його за зап’ясток, — наказала вона одному з вартових і загадала їм притиснути руку учня до столу долонею вгору. Вона пробурмотіла над нею якесь заклинання та надрізала йому лікоть, а тоді затримала лезо біля порізу, з якого точилася кров. Він корчився та пручався в їхніх руках, стогнучи, а тоді разом із кров’ю почали виходити тонкі чорні цівки диму, що, здіймаючись, затримувалися на блискучому лезі. Вона неквапливо повернула кинджал, намотуючи цівки, як нитку на котушку, поки дим не перестав іти. Алоша підняла кинджал і, поглянувши на нього примруженими очима, промовила:

— Гульвад елолвета, — і тричі на нього дмухнула; клинок із кожним дмуханням ставав чимраз яскравішим, і дим згорів із запахом сірки.

Поки вона закінчила, у кімнаті стало помітно менше людей, а всі, хто лишився, відступили до стін, окрім блідих нещасних вартових, які досі тримали учня.

— Гаразд, перев’яжіть його. Перестань кричати, Якубе, — сказала вона. — Я була там, коли вона її знайшла, ідіоте; книжка була тут, у нашій бібліотеці, роками, переховуючись, наче гниле яблуко. Балло збирався її очистити. Що сталось?

Якуб не знав: його послали по матеріали. Коли він пішов, короля там не було; коли ж він повернувся, несучи сіль і трави, король і його вартові стояли біля помосту з порожніми обличчями, а Балло читав книжку вголос, уже змінюючись: із-під його балахона вилізали пазуристі ноги, а ще дві росли з боків, вириваючись назовні, його обличчя видовжувалось у писок, але слова все одно виходили, хоч і спотворювалися та душилися в нього в горлі…

Доки Якуб говорив, його голос ставав дедалі вищим, аж поки не урвався й не зупинився. У нього дрижали руки.

Алоша підлила йому у склянку ще наливки.