Розділ 14

— Лісоруб, — відповіла я.

Він змахнув рукою, неначе говорячи, що це аж ніяк не міняє справи.

— Тоді ти, гадаю, геть нічого не знаєш про двір. Коли дар проявився у мені, король посвятив мого батька в лицарі, а коли я завершив своє навчання, дав йому титул барона. З тобою він буде не менш щедрим, — він схилився до мене, і моя кобила забулькала у воді, коли я міцно до неї притулилася. — Хоч що ти там чула, зростаючи у цій глушині, Саркан — аж ніяк не єдиний знакомитий чаклун у Польні. Запевняю тебе, що ти не мусиш почуватися прив’язаною до нього просто через те, що він зна­йшов… цікавий спосіб тебе використати. Я певен, що є багато інших чаклунів, яких ти можеш підтримати, — він простягнув руку до мене та, пробурмотівши одне слово, здійняв на долоні тоненький закручений спіраллю вогник. — Можливо, хотіла би спробувати?

— З вами? — недипломатично бовкнула я; його очі трохи звузилися в кутиках. Я, втім, зовсім не відчувала жалю. — Після того, що ви зробили з Касею?

Він затулився ображеним подивом, ніби другим плащем.

— Я зробив ласку їй і тобі. Чи гадаєш ти, що хтось був би готовий повірити Сарканові на слово, що вона одужала? Можливо, твого покровителя й можна милостиво назвати диваком, який заховався тут і приїздить до двору лише на виклик, похмурий, як буря, висловлюючи попередження про неминучі катастрофи, які чомусь так і не трапляються. Друзів при дворі він не має, а ті нечисленні люди, які його підтримали б, — це ті ж таки песимісти, які наполягли на негайній страті твоєї подружки. Якби не втрутився принц Марек, король натомість послав би ката й викликав Саркана до столиці, щоб він відповів за свій злочин — за те, що дав їй прожити так довго.

Він прибув, аби стати тим самим катом, але, судячи з усього, не хотів, щоб це заважало йому твердити, ніби він зробив мені ласку. Я не знала, як відповідати на щось настільки нахабне; я могла би спромогтися хіба на незв’язне сичання. Та до цього він мене не довів. Він лише сказав ніжним голосом, який натякав на те, що я поводжуся нерозумно:

— Подумай трохи про те, що я тобі розповів. Я не ставлю тобі за провину твою злість, але постарайся, щоб вона не змушувала тебе нехтувати добрі поради, — і ґречно мені вклонився. Він граційно відійшов, а тоді до мене одразу знову долучилася Кася. Солдати знову лізли на коней.

Обличчя в неї було розважливе, і вона потирала собі руки. Дракон пішов сідати на власного коня; я поглянула на нього, думаючи, що він їй сказав.

— З тобою все гаразд? — спитала я Касю.

— Він сказав мені не боятися, що в мені збереглося зараження, — сказала вона. Її вуста злегка ворухнулися, промайнула тінь усмішки. — Він сказав, якщо я можу цього боятися, то я, мабуть, не заражена, — тоді вона ще несподіваніше додала: — Він сказав, що йому шкода, що я раніше його боялася — тобто боялася, що він мене обере. Сказав, що більше нікого не візьме.

Колись я накричала на нього з цього приводу; я навіть не очікувала, що він дослухається. Я витріщилася на неї, та не мала часу замислюватись: Янош уже сів, оглянув своїх людей і раптово сказав:

— Де Міхал?

Ми порахували людей і коней і голосно погукали на всі сторони. Відповіді не було, як не було й жодного сліду з поламаних гілок або зрушеного листя, що показав би нам, куди він пішов. Його бачили якихось кілька секунд тому — він чекав, коли зможе дати води своєму коню. Якщо його вхопили, то це сталося безшумно.

— Досить, — нарешті сказав Дракон. — Він зник.

Янош заперечно поглянув на принца. Та за мить мовчання Марек нарешті сказав:

— Ми йдемо далі. Їдьмо по двоє і не втрачаймо одне одного з поля зору.

Коли Янош ізнову щільно огорнув носа та рота шарфом, його обличчя було суворим і нещасним, але він смикнув головою в бік перших двох вояків, і за мить вони пішли стежкою. Ми поїхали далі углиб Пущі.

Під гілками важко було сказати, котра зараз година, як довго ми їхали. Пуща мовчала, як ніколи не мовчав жоден ліс: жодного комашиного дзумчання, навіть не тріскалася час від часу якась гілочка під лапкою кролика. Наші коні — і ті видавали дуже мало звуків; копита ступали на м’який мох, траву та сіянці, а не на голу багнюку. Стежка закінчувалася. Бійцям попереду доводилося постійно рубати кущі, аби хоч якось проторувати нам шлях.

До нас крізь дерева долинув ледь чутний звук стрімкого потоку води. Стежка раптом знову розширилася. Ми зупинились; я підвелась у стременах, а за плечима солдата переді мною роздивилася лише прогалину між деревами. Ми знову були на березі Веретена.